Как отучить ребенка от ночного кормления?

Кормить своего ребенка грудью это чудесно, но постепенно стоит начинать приучать его кушать в…

Как отучить ребенка грызть ногти

С проблемой изгрызаных под самые пальцы ногтей сталкиваются многие. У некоторых это проходит с…
 

 
Печать

Праведний або грішний Іван Флягин?

Random Images

“Зачарований мандрівник” увійшов у задуманий уже послу його створення цикл про праведників, що створювався Лєсковим у вісімдесятих роках минулого століття. Ідея цього циклу народилася в ході суперечки з Писемским, що у своїх листах до автора затверджував, що ні у своєї, ні в його душі “не може знайти нічого, крім низькості й мерзенності”. У відповідь на це Лєсков намірився знайти й описати трохи істинно праведних образів російських людей. “Невже, - писав він, - всі те добр і гарне, що було помічено іншими письменниками, одні вигадки й дурниця?

” У російської дійсності Лєсков знайшов безліч різноманітних образів праведників: це й Несмертельний Голован, і Лівша, і солдат Постников з “Людини на годинниках”, і багато хто інші. Різноманітні характери цих героїв, різноманітні умови, у які ставить їхній автор, але є одна риса, що всіх їх поєднує: їхня праведність і самовідданість - не плоди багаторічних філософствувань про праведне життя, а невід'ємна, природжена частина їхніх душ. І тому ці якості настільки щільно срослись із їхнім єством, що ні життєві труднощі, ні внутрішні протиріччя не здатні їх заглушити. Все це вірно й для нарису “Зачарований мандрівник”. Але головного героя цього добутку, Івана Север'яновича Флягина, у відмінність, наприклад, від Несмертельного Голована, складно оцінити однозначно: наскільки сильно природна праведність впливала на його вчинки, чи був праведним сам образ його життя, весь його життєвий шлях? Багато творів Лєскова мають друга назва, що допомагає читачеві правильно настроїтися на сприйняття головної думки автора. Так, і “Зачарований мандрівник” має другу назву - “Чорноземний Телемах”, що вказує на споріднення цього добутку з “Одиссеей” Гомера.

Подібно тому, як цар Итаки в ході своїх скитаний усе глибше переймався любов'ю до своєї вітчизни, герой “Зачарованого мандрівника” у своїх мандрівках постійно розвиває кращі сторони свого характеру, здобуває незрівнянний по своєму багатству життєвий досвід, Стаючи тим самим “колишньою людиною”. Але в той же час героєві вдається зберегти споконвічну безкорисливість, простодушність, які настільки помітно проявляються в його монастирському житті. Саме з погляду цього поступового розвитку кращих щиросердечних рис ми й будемо розглядати шлях Івана Флягина. На формування читацького відношення до героя великий вплив робить весь хід життя Івана Флягина, дуже точно відбитий у назві добутку: він - “зачарований мандрівник”, вона йде назустріч своєї, уже визначеній долі, і всі життєві випробування, як і їхній результат, теж визначені не стільки долею, скільки складом характеру головного героя: у більшості випадків він просто не може надійти інакше. Неважко помітити, що на всьому протязі сюжету вирішальний вплив на життя героя робить фактор зумовленості: результат його життєвого шляху передвіщений. Він - “обіцяний” син і так чи інакше - відразу (добровільноабо по закінченні багатьох важких лет і випробувань - повинен присвятити своє життя Богові, піти вмонастирь.

И Флягин приймає вирок-виклик, переданий йому через душу ненавмисно вбитого їм ченця. На слова про те, що йому має бути перенести безліч небезпечних випробувань, умирати багато разів і не загинути, він відповідає: “Чудово, згодний і очікую”. Тобто герой не намагається ставати в гордовиту позу й пручатися долі, але повністю віддає себе її волі й внутрішньо очікує виконання визначеного, хоча це й пояснюється його незрілістю. Тому в підсумку його відхід у ченці - не трагічне ламання шпаги об коліно (мол, нарешті-те я покоряюся),^якимось би воно могло бути, наприклад, після повернення з татарського полону або після смерті Груші, а природний, плавний перехід. На здивовані питання слухачів він відповідає, що від повсякденного й важкого життя з її дрібними проблемами після всього перенесеного “...дітися було нікуди”. І, дійсно, життя після всіх пригод немов відправила Флягина у відставку: зі своїм новим статусом (дворянським званнямвін просто не може знайти собі місце в старій, звичній дійсності, а нова - не для нього..

Відхід у монастир не викликає в Івана Флягина ніякого внутрішнього протесту, скоріше, навпаки, у монастирі він знаходить довгоочікуване заспокоєння й щастя, знаходить себе. Чернече життя для нього природна, органічна й необхідна. Він цілком приемлет її такий, яка вона є. Навіть життя в льосі не обтяжує його.

Ця “остання пристань”, за його переконанням, для нього призначена. На питання про те, чому він не приймає старший постриг, він відповідає: “...Навіщо?..

Я своєю слухняністю дуже задоволена й живу в спокої”. І в цій природній для нього обстановці (а не у випробуванняхпроявляється як слабка сторона його простота й довірливість (забавні пригоди зі свічами в храмі й з коровою, що Флягин прийняв за біса). Чи може бути несправедливим людина, настільки глибоко приемлющий чернечий спосіб життя? Всі праведні й позитивні вчинки Іван Флягин робить як би неусвідомлено, будь те захист голублять, порятунок життя пана, повернення дитини матері, його військовий подвиг. Рішення, які він приймає, зв'язані не з розумом, а з поривами душі, що ще раз підкреслює його “уроджену праведність”. Самовідданість особливо яскраво проявляється в ньому, коли він допомагає старим зберегти сина, відправляючись замість нього в рекрути, і коли під градом куль перепливає ріку, щоб налагодити переправу

И все-таки є в біографії Івана Флягина кілька подій, здатних, на перший погляд, заглушити своєю гріховністю природну праведність героя. Обмовимося, що поняття “праведність” і “гріховність” споконвічно належать релігії, а тому вони, хоча й справедливі, носять трохи абстрактний характер: досить складно визначити роль об'єктивних життєвих обставин у тім або іншому рішенні або вчинку героя, тому судження про їх не можуть бути. Так, з юридичної точки зору, Іван Север'янович зробив три вбивства, але наскільки велика його вина - от у чому питання

Так, по юнацької бездумности й відчайдушності він позбавив життя ні в чому не винного перед ним ченця, але смерть цього ченця була чистою грою случаючи: скільки спин покуштувало вже нагайки Івана без усяких наслідків. Друга смерть - смерть батиря, якого Флягин засік під час двобою через кобилу, також від нього не залежала. Смерть наздогнала батиря в чесному двобої й не з волі Івана Флягина, а тільки через упертість татарського князя (навіть справедливі, але жорстокі татарські закони підтвердили невинність Івана). Тут, мабуть, найстрашнішим гріхом було те, що він до пори до часу про їх не згадував. Але два цих учинки були зроблені Іваном Флягиним по недосвідченості, по недостатній моральній зрілості. Інша справа - убивство Груші

Тут героя може виправдати тільки те, що він зробив це в нестямі ( чите все це привиділося йому, чи те було насправді), хоча й отут у нього не було іншого вибору: по-перше, він дав клятву, страшну клятву, а по-друге, він не міг дозволити Груші погубити душу вбивством, не міг просто відсторонитися, а стримати, відговорити гарячу циганку він би не зумів. Відношення Івана Северьянича до своїх гріхів міняється протягом його життя: до смерті Груші, що сколихнула його внутрішній мир, він про їх майже^не згадував, після її смерті - він мучається жахливо, усвідомлює безнадійність свого положення й говорить, що він “великий грішник”: “Я на своєму столітті багато неповинних душ погубило”. І, нарешті, у монастирі його буйний дух упокорюється, і він, хоча й згадує про свої гріхи, але вже зі спокійною душею, тому що дивиться на свій пройдений шлях уже з досягнутої вершини, на яку піднімалося все життя

Отже, ми бачимо, що Іван Север'янович Флягин, хоча й зробив у своєму житті досить багато гріхів, але зробив це не по власній волі, покаявся й надолужив їхніми благочестивими вчинками. Тому Івана Флягина можна назвати праведником

Поделись с другими:

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить