Как отучить ребенка от ночного кормления?

Кормить своего ребенка грудью это чудесно, но постепенно стоит начинать приучать его кушать в…

Как отучить ребенка грызть ногти

С проблемой изгрызаных под самые пальцы ногтей сталкиваются многие. У некоторых это проходит с…
 

 
Печать

Автор і його герої по романі Н. С. Лєскова "Соборяне"

Random Images

“...Я відчуваю часом щось на мене що сходить, коли улюблений дарунок мій шукає дії; мною тоді опановує якесь, дозволю собі сказати, священне занепокоєння; душа тріпотить і горить, і слово падає з вуст, як угль палаючий” - так пише про свого улюбленого героя Савелію Туберозове Н. С. Лєсков. Мені здається, що ці прекрасні слова про духовну наповненість і просвітленість в акті творчості мають пряме відношення до самого письменника, що вклав душу в роман “Соборяне” про скромне провінційне духівництво й бурхливий час 60- 70-х років - часу нігілістів, споровши “батьків” і “дітей”, лютих конфліктів, але все-таки перемоги вічного над минущим

“Тріпотлива й палаюча” душа Лєскова з його романами про нігілістів і праведників, душу збентежена й прагнуча правди, подарувала нам, читачам XX століття, за словами Горького, “священне писання про російську землю”. Його назвали “єретиком” і революційно-демократичні кола, тому що письменник не прийняло революційної новини, і церковна еліта, тому що він ішов своїм шляхом до Бога, входячи в конфлікти з офіційною церквою. Але коли читаєш сторінку за сторінкою лесковского зібрання творів і почуваєш всім нутром геніальність творця в умінні охопити всю складність не сьогоднішнього, а вічного буття людства, а головне, розповісти про нього неповторною мовою, віриш, що книги його боговдохновенни й навіть промислите льни. “Очевидно, далі нам іти нікуди!” - гірко ремствував один із критиків роману Лєскова “Нікуди”.

Але сам Лєсков так безнадійно не вважав, і тому доказ - герої його пізніх добутків: і Голован, і Іван Саверьянович, і старообрядники в “Відбитому ангелі”. Шлях праведничества для кожного й усіх з євангельською проповіддю любові й добрих справ - от позитивна програма улюблених героїв Лєскова і його самого, минулого болісні духовні шукання. У темі нашого твору зближені Автор і його герої не випадково й не тому, що герої - діти письменницької фантазії

В експозиції роману Лєсков знаходить такі слова для подання Савелія Туберозова, Захарія Бенефактова й Ахилли - священнослужителів собору в Старгороде, що ми почуваємо зачарованість і милування ними. Батько Туберозов “високий на зріст”, “бадьорий”, “рухливий”, “голова його відмінно гарний”, кучері білі, як у Фидиева Зевса, ока “більші, сміливі і ясні”, і в них “і блиск радісного захвату, і тумани вболівай, і сльози розчулення; у них же блискав порию й вогонь обурення, і вони кидали іскри гніву - гніву не суєтного, не сварливого, не дрібного, а гніву великої людини”. Останнє зауваження особливо важливо: нам буде представлена Велика людина - по своїх почуттях, учинкам, цілям, людина - мислитель і богатир духу. У Захарію Бенефактове відзначені інші настільки ж дорогі Лєскову властивості: лагідність і смиренність не від безликості, а від багатства особистості, при немічності й слабості його фізичного тіла

Третій улюбленець Лєскова - могутній диякон Ахілла Дес-Ницин (дивне ім'я, але вдумаємося: давньогрецький епос на російському ґрунту? Чому б і немає? А прізвище? Біблійна асоціація неминуча: “одесную”, “десниця”. Не йому чи має бути провідна роль у художньому конфлікті роману?). “Уражена”, що захоплюється натура, сміхотливий, добрий, “ богатир, щоскладається,”, замолоду Ахілла Десницин був особливо любимо в Старому Місті. Чи описує Лєсков забруднені лапки батька Захарія, або “веселенький будиночок” Савелія Туберозова, або “трубний голос із криласу Ахилли”, він незмінно любується цими людьми з “старої казки”, т.

е. життя, що складалася на Русі століттями, устоялася й у якій устояла людина з його несуєтністю, совісністю, дитячою відкритістю й деякою наївністю, натуральністю, священним відношенням до тої справи, до якого приставлений. Ідилічність відносин трьох друзів не викликає сумніву навіть тоді, коли відбулася деяка незлагода через однакові тростини, подарованих о. Савелію й о. Захарію проводирем дворянства. Для Лєскова коштовна в герої його Живаючи Душу: дозволяється героям маленька хитрість, цікавість, ревнощі, сльози на очах, гнів, незважаючи на те що вони Пастирі. Не терпить Лєсков лише фарисейства, неправди, поверховості суджень і вчинків, Безідейності Особистості, а ці прості, недосвідчені герої, не прив'язані до матеріальних благ, що не вважають, що доля їм щось недодала, що туляться в невеликих домішках і вважають копійки, живуть не хлібом єдиним, а Ідеєю, Про яку, можливо, і самі-те, у силу скромності, не змогли б повідати

А от Лєсков усе про їх знає! Знає й ненав'язливо, з величезною теплотою присвячує читача в таємні таємниці душі. Протопоп Савелій Туберозов, як хлопчисько, закоханий у свою безцінну дружину Наташу з її зухвалими дитячими витівками й любовною грою (прив'язала нитку до носової хустки й смикає, щоб хусточка вислизнула з рук чоловіка), трощить гойдалка, щоб вона не впала з них, будучи вагітної; вимовляє гарячу проповідь не за статутом у церкві про старого Пизонском, що всиновив підкидька; вражений до глибини душі, коли йому, бедному попові, Марфа Андріївна Пло-Домасова, дворянка старого покрою, дарує гроші на будиночок і одяг для церковних служб

Але по-справжньому “більшим” і навіть великим (не в казенному розумінні цього словайого роблять “Записки”, “Демікотонова книга”, почата по рукоположении у священики. Ночами старечими вустами він шепотить, читаючи свою сповідь і одночасно щоденник прожитого. І встає перед нами людина з бентежною совістю, що все бачить: і бідність провінційного священниче - ства, і формалізм губернських архієреїв, і амбіційність губернатора, і утиску старовірів (при руйнуванні Деевской каплиці він бачив, як рвали хрести, як горестно плакали над руїнами парафіяни)...

“Не знаю, що про себе думати, до чого я породжений і на що покликано?” - вопрошает себе Туберозов, що прочитав чимало книг про духівництво й повсталий проти “округлості”, “завершенности” літературного типу священика. І він, росіянин ієрей, не просто відправляє служби й треби в храмі, він душу вкладає в справу. Про себе він скаже: “Звик я досить постійно діяти, але нині без справи тужу й до такої дурості, що навіть секретно від дружини часто плачу”. (Це після того, як був призначений благопристойним, а за свою “Записку про положення православного духівництва”, критичну на адресу епископата, тільки-но не позбавлений сану.Він боїться міщанського благополуччя, боїться з борця за правду перетворитися в обивателя. Його запису в щоденнику вражають широтою кругозору, державним розумом, тремтливістю до всього, чим живе Росія

Попадає в щоденник і сюжет про місцевих нігілістів: учителі Препотенском і пані Бизюкиной, яким оголосили війну сміливого й прямодушного Ахілла. Що ж у діях молодого вчителя могло викликати гнів Ахилли й Туберозова? Варнава Препотенский говорив дітям, що й душі в людини ні, і Бога немає. Туберозов запитує: “Звідки це узялася в нас така запекла ворожнеча й ненависть до віри?” Спрага волі в молоді? Може бути, дикий, руйнівний вандалізм, наруга над святинями вона розуміє як Волю?

Варнава виловив потопельника в ріці, зварив його й зробив з кістяка посібник для уроків. Бідна мати благала віддати небіжчика, щоб відспівати й схоронити в землі. З гумором написані сторінки про те, як могутнього Ахілла й мелкопакостний, незначний Варнава состязались у спритності й крали друг у друга кістки загиблого. По цее не просто побутове непорозуміння. Це ідеологічна помилка. За дияконом коштує повага до традиції, святе відношення кпогребению.

“Многоучений Препотенский, що повстав проти “шпигунів” (і мати, і Туберозов, і Ахілла), розв'язна емансипе Бизюкина, їхній приятель Термосесов з'являються в сатиричній замальовці революційній Русі-Трійки: один рівняється з диким степовим інохідцем, в іншого гордо закинута назад “головенка”, “один танцює, іншої скакає, третій пісеньки співає”. Всеперемагаюча й лиховісна, розбійна, ухарская, розбещеними ідеями комун, уседозволеності сила ввірвалася й у тихе провінційне життя. У Євгенія Базарова, ровесника Препотенского, хоч програма є! А тут - порожнеча, утриманство, попрання святинь. Не дивно, що після групового портрета Варнави з товариші йде оповідання карлика Миколи Опанасовича про “стару казку”. Ці сторінки не можна читати без хвилювання: не затхле, темне життя, що виправдує відносини: “хазяїн (мати, поміщик- раб”, а світла, у любові й подяці маменьке, долі, Богові, рідні, сусідам, в уклонах і благословениях, милосерді й всепрощенні встає перед нами життя, про яку тужить душачи

Савелій Туберозов, що чув сповідь карлика, потрясенно вимовив: - Так, от помітьте собі, багато, багато в цьому вбогості, а мені від цього пахнуло російським духом. Я згадав цю бабу, і стало таке й бадьоро, і приємно... Живете, государі мої, люди росіяни, у ладі зі старою своею казкою. Дивовижна річ стара казка! Горі тому, у кого її не буде на старість!..

ПРО, як би я бажав умерти у світі з моею старою казкою. Роман, написаний у формі хроніки, не стоїть на місці. У місто приїжджають нові герої - петербурзькі гості, видний чиновник Борноволоков, ревізор, і його секретар Термосесов.

Цинічно другий повідомляє Бизюкиной: “Сортую людей: ти такий? - так тебе, а ти отакий? - тебе етак. Не наш ти?

Я тебе приневолю, придушу, розтрощу, а скарбниця мені за це плати”. Вони теж з породи нігілістів, але не настільки наївні, як Препотенский, вони тверді до людей старої, совісної формації. Бизюкина назве Термосесову своїх ворогів. І той викликне: “Смерть дияконові Ахіллі!

Загибель протопопу Тубі-Розову!” А вона й не зрозуміла, що, як біблійна Иродиада, уже замовила своєму володареві за поцілунок принести їхнього голови на підношенні. Тихенько, хитренько веде Термосесов своє мовлення перед ревізором: “ Хльосніть-Ка по церкві: от де виразка”, пропонуючи конкретні дії проти незалежного в судженнях Туберозова й палкого в правдолюбстві Ахилли. Страшно читати, як розросталася змова нігілістів проти протопопа.

Роман наближається до кульмінації й розв'язки. До неї готувався й Туберозов. Вслухаємося в розмову проводиря Туганова й протопопа. Туберозов: “Без ідеалу, без віри, без поваги до діянь предків великих... Це загубить Росію...” Туганов: “Так що ж ти до усім лізеш, до усім пристаєш: “ідеал”, “віра”?

Нема чого, брат, робити, коли цьому весь, видно, час прийшло”. Туберозов відповів, що пройшло не час віри й ідеалів, а пройшло час слів, потрібні Подвиги. Життя для Туберозова окончилась, почалося Житіє. Письменницьке слово “житіє” як би вивело Туберозова зі звичайних людей. Житійна література Древньої Русі залишила нам імена Сергия Радонежского й Авакума. Може бути, по логіці автора, праведник Савелій Туберозов генетично пов'язаний з ними - великими подвижниками й страстотерпцами? Так, звичайно.

“Боже, суд твій цареви даждь і правду твою синові царьову” - так просив допомоги в Добродії протопоп Савелій Туберозов перед “заключною відозвою” - повчанням, що він повинен був по внутрішньому голосі вимовити в храмі перед чиновниками, що охолонули до віри й роблять тільки обрядове життя. Слова Савелія виконані нелюдського болю за паству: “Церкви противна ця наемничья молитва. Може бути, задовольняло б мені взяти вервие й вигнати геть торгуючих нині в храмі сем...

Так буде слово моє їм замість вервия. Нехай краще буде дозвільний храм, я не збентежу цього: я изнесу на главі моєї тіло й кров добродії мого в пустелю й там перед дикими каменями в затрапезній ризі запою: “Боже, суд твій цареви даждь... так дотримується до століття Русь, їй же благодеял еси!” Мовлення зробило розривну дію: друзі обвинуватили його в необережному порушенні страстей чорни. Вороги винесли вирок: “Ні, цього терпіти не можна!

” Народ, що любив протопопа, скинув Данилку, що написали донос на Савелія, у ріку. Термосесов тріумфував: можна їхати в місто й доповідати Преосвященству про безладдя. Пішли арешт, строгий нагляд, посилання, відмова просити про помилування, повернення, відсторонення від всіх справ, смерть. Страшно авторові за свого героя, шукає він слова самі вірні й вкладає їх у вуста вірного учня й улюбленця, Ахилли: “У світі бе, і мир його не позна”. І захотів Ахілла вмерти за поваленого друга свого. Але смерть відстрочив: лежачи в прикомірку своєму, придумав поставити Туберозову пам'ятник. Висока душа, вірний і відданий, запалий у сум, могутній від природи й відразу пристарілий, він шукав нагоди, щоб умерти й з'єднатися з тим, хто врятував його душу, люблячи й направляючи

Схопивши застуду на цвинтар, коли він вартував Данилку, обрядженого чортом, богатир Ахілла смертельно простудився, простив перед смертю нещасного й відійшов від миру. Автор не написав розгорнутої післямови до хроніки Старгорода. Життя не закінчилося смертю праведників. Віддзвонять дзвона, підуть люди зі цвинтаря й почнуть (у цьому не сумнівається Лєсковдумати над вічним протистоянням у людині духовн і мирського й Вибирати Свою дорогу до Світла Або Тьми, сходженню до Істини або Падіння В спокуси обжерливості, перелюбства, честолюбства, наживання, марнославства, кар'єри й просто недумания, безвідповідальності за кожний прожитий день. У той час як його сучасники, так звані революціонери-демократи, призивали Русь “до сокири”, Н. С. Лєсков говорила із читачем про духовні початки в людині, плакав над зовнішньою небудовою його життя й життя всій Росії

Нагибін радив читати Лєскова неквапливо, насолоджуючись його словом, проникаючи у величезний мир, у якому так важко “маленькій людині” на шляху Кбогу.

Поделись с другими:

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить