Как отучить ребенка от ночного кормления?

Кормить своего ребенка грудью это чудесно, но постепенно стоит начинать приучать его кушать в…

Как отучить ребенка грызть ногти

С проблемой изгрызаных под самые пальцы ногтей сталкиваются многие. У некоторых это проходит с…
 

 
Печать

“Висока недорікуватість” Осипа Мандельштама

Random Images

Мандельштам. Це ім'я в поезії для мене пов'язане з відчуттям таємничого, не пізнаваного до кінця миру. Вірші Мандельштама - магічний кристал словесного мистецтва. По спогадах сучасників писав він небагато, але складав безупинно, тільки й дихав що магією образів і музикою слова. Сергій Маковский, головний редактор журналу “Аполлон”, у якому були надруковані перші вірші поета, писав: “Ніколи не зустрічав я віршотворця, для якого тембр слів, буквена їхня якість, мало б більше значення. Звідси захоплена любов Мандельштама до латині й особливо до давньогрецького”. Дійсно, античний мир він відчув до ясновидіння через язикову стихію давньогрецької мови

При цьому й російська мова починала в нього звучати якось по-новому. Це пояснюється й тим почасти, що він не відчував російської мови спадково своїм, любувався ним небагато з боку, вслухуючись у нього й загоряючись від таємничих перемог над ним. Мабуть, російське мовлення возлюбил він вище всього за багатство її словесних крас, полнозвучие ударних голосних, ритмічний подих рядка. У підсумку - дивні вірші, які запам'ятовуєш назавжди: Золотавого меду струмінь із пляшки текла Так тягуче й довго, що мовити хозйка встигла: - Тут, у сумній Тавриді, куди нас доля занесла, Ми зовсім не нудьгуємо, - і через плече подивився. Ну, а в кімнаті білої, як прядка, коштує тиша, Пахне оцтом, фарбою й свіжим вином з підвалу, Пам'ятаєш, у грецькому будинку: улюблена всіма дружина, - Не Олена - інша, - як довго вона вишивала?

Формально якийсь час Осип Мандельштам належав кружку акмеистов, на чолі якого беззмінно перебував Микола Гумилев. Мандельштаму було близько те, що в підставу поетики акмеистов “покладений” Логос, тобто слово осмислене. Його залучав пафос зодчества й будівництва, характерний для “готичних” віршів самого Мандельштама періоду “Каменю”. Це перший поетичний збірник поета, що побачив світло у квітні 1913 року. Повага до майстерності, ремеслу, прекрасно зробленої речі дало свої богатие плоди

“Камінь” мав величезний успіх. Мій улюблений вірш цього збірника - “Раковина”. Людина тут усвідомлює себе слабкою й тендітною істотою-речовиною на тлі сильної й неосяжної стихії Ночі й Моря. Але от чудо - істотою, що не протистоїть Ночі, але равностоящим з нею. Вони рівновеликі, органічно злиті світовим хаосом, нерозривні. Думає, що це і є образ самої поезії на все часи

Бути може, я тобі не потрібний, Ніч; з безодні світовий, Як раковина без перлин, Я викинутий на берег твій. І тендітної раковини стіни, - . Як нежитлового серця будинок, - Наповниш шопотами піни, Туманом, вітром і дощем... Надалі своїй творчості Осип емильевич ішов своєю дорогою, не дотримуючись яких-небудь теорій і не будучи членом поетичних угруповань. У нього є чимало віршів закінчених, як би ложноклассических, у стилі Державіна. Але це виключення. Більшою же частиною його довгі, композиційно-стрункі вірші нагадують громіздкі полотна начебто брюлловского “Останнього дня Помпеи”.

У Мандельштама завжди було розташування до зовнішньої врочистості, до дзенькоту, з поетів йому подобався Расин. Цікаво, що Мандельштам піднімається до висот своїх саме там, де бурмоче, начебто почуваючи, що в логічно-виразних віршах він сам себе обкрадає й говорить не те, що сказати повинен би, - почуває це й у той же час не має сил своє бурмотання до логіки довести. Грудень урочистий струмить своє диханье, Начебто в кімнаті важка Нева. Ні, не соломинка, Лигейя, умиранье - Я навчився вам, блаженні слова. Це дійсно “висока недорікуватість” по влучному вираженню Гумилева. Душу поета озивається на те, що смутно й сладостно їй щось нагадує, а не вчить і розповідає, як в інших

Так, Мандельштам - поет особливий. У цьому змісті цікаве зауваження Георгія Адамовича, що близько знав Мандельштама й, що залишив про нього свої спогади. Адамович намагається визначити місце поета в літературі нашої і його значення: “...Є блоковский мир, як є пушкінський мир. Є царство Блоку, і усвідомлять вони це чи ні, всі новітні російські поети - його піддані...

Але немає миру мандельштамовско-го... Мимоволі зупиняюся й запитую себе: що ж є? Миру немає - що ж є?

Є скоріше різні вірші, чим поезія як образ буття, як момент в історії народу й країни, є тільки різні, розрізнені вірші, але такі, що при думці про те, що їх, може бути, удалося б об'єднати й зв'язати, кружляється голова. Є шматки поезії, осколки, важкі уламки її, схожі на шматки золота, є окремі рядки, але такі, яких у наше століття не було ні в одного з російських поетів... “ Біс-Соница, Гомер, тугі вітрила...” - такої музики не було ні в кого чи не із часу Тютчева, і, що не згадаєш, всі поруч здається рідкуватим

Колись, пам'ятаю, Ахматова говорила після одних зі зборів “Цеху”: “Сидить чоловік десять - дванадцять, читають вірші, те гарні, те пересічні, і раптом начебто якийсь лебідь злітає над усіма - читає Осип емильевич!” Хотілося б відзначити, що висока відточена майстерність Мандельштама ніколи не було холодним і відстороненим. У всіх його добутках говорить його душу, його страждання і його щастя, - про що б він не марив. Мири, створені його уявою, різноманітні: легендарна Таврида, скіфська варварство, древня Москва з “пятиглавими соборами”, сучасний умираючий Петрополь із Исакием, що коштує “седою голубником”. І оповідання про ці мири всі насичені захватами серця. От дароносиця, як сонце золоте, Зависла в повітрі - чудова мить

Тут повинен пролунати лише грецька мова: Взяв у руки цілий мир, як яблуко простої. Богослужіння врочистий зеніт, Світло в круглій храмині під куполом у липні, Щоб повними грудьми ми поза часом зітхнули Про лучку тієї, де час не біжить. І по темі, і по релігійному акценті ці вірші росіяни, у самій абстрагованості їх таїться велика любов поета до російської віри й російських доль. Релігійність цього “полудня” не тільки захоплено-християнська, але російська, іконописна релігійність. Дивно, як зумів перейнятися нею вирослий у єврейської мелкомещанской сім'ї юнак, що набрався багатобічної освіченості у Швейцарії й Гейдельберзі!

Чудові спогади про Мандельштаме залишила Ирина Одо-Евцева. На сторінках її мемуарів ми знаходимо живі сцени з життя поетів Срібного століття, відбиті влучним і в той же час захопленим поглядом юної учениці Гумилева. Одоевцева відтворює наступне зауваження свого вчителя: “ Мені завжди здається, що свої вірші про боже ім'я Мандельштам написав про себе. Помнете?

Боже ім'я, як більший птах, Вилететло з моїх грудей. Поперед густий туман клубиться, И порожня клітка за. Мені здається, що він сам цей птах - боже ім'я

Чарівна, бедня, бездомний птах, що заблудився в тумані.” Характер поета і його блукацький спосіб життя підтверджують цю думку. Мандельштам був по-детски наївний, відкритий, надзвичайно добрий, а тому вразимося

Він не любив літературних суперечок, ніколи не хизувався своїми знаннями, він начебто навіть соромився своєї ерудиції й без необхідності не виявляв її. Він здавався часом легковажним, але насправді намагався глибоко сховати своє трагічне світовідчування, відгороджуючись від нього сміхом і веселістю. Дійсно, навіть у його ранніх віршах часто звучить ця сумна нота, нота-передчуття. Передчуття майбутнього лиха. Навіть самий ранній цикл його віршів “Камінь” містить невідступний мотив - вечір, сутінки, ліс, постріл, іноді сосни, дорога Як коні повільно ступають, Як мало в ліхтарях вогню. Чужі люди, вірно, знають, Куди везуть вони мене

Це як бачення: мигнуло - і немає. І знову: Сьогодні дурний день Коників хор спить, И похмурих скель покров Хмурній гробових плит. Мигтючих стріл дзенькіт И віщих ворон лемент... Я бачу дурний сон, За миттю летить мить. Всі неясні передчуття тільки підтверджують тонкий слух поета, що вловлює майбутні удари долі. У радянський час, з 1925 по 1930 рік, Мандельштам практично нічого не пише. Але в ці роки “мовчав” не він один

И Ганна Ахматова, і Борис Пастернак... Згущалася атмосфера недоброжелательства до письменників-попутникам, в 30-е роки вона переродилася в полювання й відкрите цькування. Друкуватися ставало усе сутужніше, поет займався перекладами із французького, але це була лише імітація творчості. Лише в жовтні 1930 року, у Тифлисе, після подорожі по Вірменії, Мандельштам почав знову писати вірші! І за сім років було написано понад 200 віршів

Без цих віршів “пізнього” Мандельштама російська поезія XX століття непредставима. От один лише фрагмент вірша 1937 року: На дошці малинової, червової, На коні гори крутопоклонной, - Втридорога снігом напоєний, Високо занісся санної, сонний Підлоги-Місто, пол-беріг кінний, У збрую червоних вугіль запряжений, Желтою мастикою утеплений И перегорілий у цукор палений. Майстерність звукописи тут надзвичайне

Поет як і раніше вірний досконалості. Правда, змінилася лірична його настроєність, змінилася й манера листа. І не дивно: пізні вірші Мандельштама написані суцільно так поруч езопівською мовою, - щоб невтямки було тим влада імущим, у яких мітять їхні отруєні стріли. Взяти хоча б такі рядки: “Жорстоких зірок солоні накази” або “Час - царствений подпасок”, або “Тут пише страх, тут пише зрушення Свинцевою паличкою молочної...” Імовірно, його опьянала ця словесна еквілібристика в “похмурої безодні на краю”. Загинуло всі, чому він вірив колись, що вважав метою й виправданням життя. З письменників, імовірно, ніхто не був вражений “Жовтнем” сильніше, ніж Мандельштам, може бути, до втрати розумової рівноваги

Полохливий від природи, але в іншу годину сміливий до розпачу зі шляхетності, поет дійсно збожеволів від більшовизму. Весь його внутрішній мир, пронизаний світлом світової гармонії, звалився у виродливій тьмі народного й всесвітнього нещастя. Антйсоветсковть “радянських” віршів Осипа Мандельштама - явище виняткове. І сам він на тлі цих часто зашифрованих віршів проти вершителів російських доль виростає в яскраву фігуру мученика за правду

Влади, видимо, довго не розуміли, про що, властиво вони, ці строфи, такі надзвичайно звучні і як би позбавлені людського змісту... Але зрештою цей зміст був роз'яснений у зв'язку з епіграмою на Сталіна й поета “ліквідували”. У травні 1938 року його заарештували, а в 1939 році прийшло повідомлення про його смерть у таборі під Владивостоком. Назавжди в російській літературі залишиться цей драматитческий стогін засланого поета: Мені на плечі кидається століття-вовкодав, Але не вовк я по крові своєї. Запхни мене краще, як шапку, у рукав Жаркої шуби сибірських степів . Щоб не бачити ні боягуза, ні кволої грязци, Ні кроввавих костей у колесі, Щоб сіяли всю ніч блакитні песці Мені у своїй первісній вроді. Поведи мене в ніч, де тече Єнісей..

. " І сосна до зірки дістає, Тому що не вовк я по крові своєї. .И мене тільки рівний уб'є. До читача вірші поета цього “гіркого” періоду потрапили набагато пізніше завдяки дружині поета Надії Яківні, що зберегла рукописи

В 60-е роки вірші Мандельштама розійшлися по всій країні в машинописних списках, за цим пішли журнальні публікації. В 1967 році вийшла перша в нашій країні посмертна книга Мандельштама “Розмова про Данте”, і лише в 1973 році - тім його віршів у серії “Бібліотека поета”. Таким чином, обпала на мандельштамовские вірші розтяглася майже на третину століття, на вірші-же Гумилева, Ходасевича, Георгія Іванова - чи ледве не на півстоліття

Ціле покоління читачів були позбавлені золотого шару російської поезії. Вірші ж Осипа емильевича Мандельштама чекають уважного й дбайливого прочитання, повної публікації й серйозного дослідження

Поделись с другими:

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить