Как отучить ребенка от ночного кормления?

Кормить своего ребенка грудью это чудесно, но постепенно стоит начинать приучать его кушать в…

Как отучить ребенка грызть ногти

С проблемой изгрызаных под самые пальцы ногтей сталкиваются многие. У некоторых это проходит с…
 

 
Печать

"Мені на плечі кидається століття-вовкодав..."

Random Images

Бути може, я тобі не потрібний. Ніч; з безодні світовий, Як раковина без перлин, Я викинутий на берег твій. О. Мандельштам Осип емильевич Мандельштам знав справжню ціну собі й своїй творчості, уважав, що вплине “на російську поезію, дещо змінивши в її будові й складі”. Ніколи й ні в чому не змінював поет собі. Позиції пророка й жерця віддавав перевагу позиції живучі разом і серед людей, що творить те, що необхідно його народу

Дане мені тіло - Що мені робити з ним. Таким єдиним і таким моєї? За Радість тиху дихати й жити Кого, скажіть, мені дякувати?

Я и садівник, я ж і квітка, У темниці миру я не самотній. За талановиту поезію нагородою йому були гоніння, убогість і зрештою загибель. Але правдивою, оплаченою високою ціною вірші, десятиліття не друкувалися, що жорстоко переслідуються, вижили... і тепер увійшли в нашу свідомість як високі зразки людського достоїнства, непохитної волі й геніальності. У Петрополе прозорому ми вмремо. Де панує над нами Прозерпина. Ми в кожному подиху смертне повітря п'ємо, И щогодини нам смертний час

У Петербурзі Мандельштам почав писати вірші, сюди вертався ненадовго, це місто вважало “своєю Батьківщиною”. Я повернувся в моє місто, знайомий до сліз, До прожилок, до дитячих припухлих залоз. Я повернувся сюди,- Так ковтай же скоріше Риб'ячий жир ленінградських річкових ліхтарів. Мандельштам був по-детски відкритою й радісною людиною, що йде назустріч людям із чистою душею, що не вміє брехати й причинятися. Ніколи не торгував він своїм талантом, воліючи ситості й комфорту волю: благополуччя не було для нього умовою творчості

Нещасть він не шукав, але й за щастям не ганявся. Ах, важкі стільники й ніжні мережі, Легше камінь підняти, чим ім'я твоє повторити! У Мене залишається одна турбота на світі: Золота турбота, як часу тягар избить.

Немов темну воду, я п'ю помутніле повітря. Час поораний плугом, і троянда землею була. Поет знав і йому не байдужна була ціна, яку треба було платити за життєві блага й навіть - за щастя жити. Доля неабияк била й тріпала його, неодноразово підводила до останньої риси, і лише щаслива випадковість рятувала поета у вирішальний момент. Грудень урочистий сіяє над Невою. Дванадцять місяців співають про смертну годину. Ні, не Соломинка в урочистому атласі Вкушає повільний, томливий спокій

За свідченням Ахматової, Мандельштам в 42 року “обважнів, посивів, став погано дихати - робив враження старого, але ока як і раніше сіяли. Вірші ставали усе краще. Проза теж”. Цікаво з'єднувалося в поеті фізичне постаріння з поетичною й духовною міццю. Колють вії, у грудях прикипіла сльоза. Чую без страху, що буде й буде гроза

Хтось дивовижний мене щось квапить забути. Задушливо,- И все-таки до смерті хочеться жити. Що ж давало сили поетові? Творчість

“Поезія - це влада”,- сказав він Ахматовій. Це влада над собою, хворобами й слабостями, над людськими душами, над вічністю давала сили жити й творити, бути незалежним і безрозсудним. За Гримучу доблесть прийдешніх століть, За Високе плем'я людей Я втратився й чаші на бенкеті батьків, И веселощі й честі своєї. Мені на плечі кидається століття-вовкодав. Але не вовк я по крові своєї, Запхай мене краще, як шапку, у рукав Жаркої шуби сибірських степів. Поет щиро намагався злитися із часом, вписати в нову дійсність, але постійно відчував її ворожість. Згодом цей розлад ставав всі ощутимей, а потім і вбивчий

Століття мій, звір мій, хто зуміє Заглянути у твої зіниці И своею кров'ю склеїть Двох сторіч хребці. У житті Мандельштам не був борцем і бійцем, йому ведо - ми були сумніви й страх, але в поезії він був непереможним героєм, що переборює всі труднощі. Чур!

Не просити, не скаржитися! Циц! Не пхикати! Для чи того різночинці Рассохлие топтали чоботи, щоб я тепер їх зрадив?

Ми вмремо, як піхотинці. Але не прославимо ні хищи, ні поденщини, ні неправди! Критики обвинувачували Мандельштама у відірваності від життя, її проблем, але він був дуже конкретний, а це було страшнее всього для влади. Так він писав про репресії 30-х років: Допоможи, Господь, цю ніч прожити: Я за життя боюся - За твою рабу, У Петербурзі жити - Немов спати вгробу.

“Вірші повинні бути цивільними”,- уважав поет. Його вірш “Ми живемо, під собою не чуючи країни...” було рівносильно самогубству, адже про “земного бога” він писав: Його товсті пальці, як хробаки, жирні, А слова, як пудові гирі, вірні. Тараканьи сміються усища, И сіяють його халяви. Простити таке поетові не могли, влади знищили його самого, але поезія залишилася, вижила й тепер говорить правду про свого творця

Де більше неба мені - там я бродити готів, И ясна туга мене не відпускає Від молодих ще воронезьких пагорбів До вселюдських - Що Ясніють Втоскане.

Поделись с другими:

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить