Как отучить ребенка от ночного кормления?

Кормить своего ребенка грудью это чудесно, но постепенно стоит начинать приучать его кушать в…

Как отучить ребенка грызть ногти

С проблемой изгрызаных под самые пальцы ногтей сталкиваются многие. У некоторых это проходит с…
 

загрузка...
 
Печать

Розповідає про те, як проходить день поміщика, помічає

Random Images

Твір: Бунін. И.А. - Антоновські яблука - "Сюжетно-композпцпонное своєрідність одного з добутків російської літератури XX століття."

"Сюжетно-композпцпонное своєрідність одного з добутків російської літератури XX століття."

Сюжетно-композпцпонное своєрідність одного з добутків російської літератури XX століття.

Найбільше ємко й зовсім філософські міркування И. А. Буніна про минуле й майбутнє, туга за уходящей патріархальним

Росії й розуміння катастрофічності прийдешніх змін відбилися в розповіді “Антоновські яблука”, що був написаний в

1900 року, на рубежі століть. Дата ця символична, тому й привертає особливу увагу. Вона розділяє мир на минуле й

Сьогодення, змушує відчути рух часу, звернутися до майбутнього. Саме ця дата допомагає зрозуміти, що розповідь

Починається (“...Пригадується мені рання погожа осінь”) і закінчується (“Білим снігом шлях-дорогу заметав...”)

Нетрадиційно. Утвориться своєрідне “кільце” - інтонаційна пауза, що робить оповідання безперервним.

Фактично розповідь, як і саме вічне життя, не почате й не закінчений. Він звучить у просторі пам'яті й звучати буде

Вічно, тому що в ньому втілена душа людини, душу багатостраждального народу. У ньому відбита історія держави

Російського.

Особлива увага варто звернути на композицію добутку. Автор розділив розповідь на чотири глав, і кожна глава -

Це окрема картина минулого, а всі разом вони утворять цілий мир, яким так захоплювався письменник.

На початку першого розділу описаний дивний сад, “великий, весь золотий, підсохлий і поріділий”. І здається, що життя

Села, надії й помисли людей - все це начебто на другому плані, а в центрі прекрасний і таємничий образ саду, і

Сад цей - символ Батьківщини, і включає він у свій простір і Висілки, які “...ще із часів дідуся славилися

Багатством”, і старих і бабів, які “жили... дуже подовгу”, і великий камінь біля ґанку, що господарка “сама

Купила собі на могилу”, і “клуні й клуні, криті вприческу”. І все це живе разом із природою єдиним життям, все це

Невіддільно від її, тому так дивовижним і далеким здається образ Виселок, що проноситься мимо, поїзда. Він - символ нового

Часу, новому життю, що “усе голосніше й сердитее” проникає в устояний російський побут, і тремтить земля, як живе

Істота, і людина випробовує якесь щемливе почуття тривоги, а потім довго дивиться в “темно-синю глибину” неба,

“переповнену сузір'ями”, і думає: “Як хо!

Лодно, росисте і як добре жити на світі!” І в цих словах укладена вся таємниця буття: радість і скорбота, морок і світло,

Добро й зло, любов і ненависть, життя й смерть, у них минуле, сьогодення й майбутнє, у них вся душа людини.

Друга частина, як і перша, починається з народної мудрості: “Ядреная антонівка - до веселого року”, з добрих

Ознак, з опису врожайного року - осіни, що була часом престольних свят, коли народ “прибраний,

Задоволений”, коли “вид села зовсім не той, що в іншу пору”. Проникливою поезією зігріті спогади про цієї

Казково багатому селу із цегельними дворами, які були побудовані ще дідами. Всі навколо здається близьким і рідним, і

Над садибою, над селом відчувається дивний захід антонівських яблук. Цей сладостный запах спогадів тонкої

Ниткою зв'язує в одне ціле вся розповідь. Це своєрідний лейтмотив добутку, і зауваження наприкінці четвертого розділу

Про те, що “запах антонівських яблук зникає з поміщицької садиби”, говорить, що все міняється, все йде в минуле,

Що починається новий час, “наступає царство дрібнопомісних, збіднілих до жебрання”. І далі автор пише, що

“гарна й це злидарське дрібнопомісне життя!” І знову н!

Ачинает описувати село, свої рідні Висілки. Розповідає про те, як проходить день поміщика, помічає такі деталі,

Які роблять картину буття настільки зримої, що здається, начебто минуле перетворюється в сьогодення, тільки при цьому

Звичне, повсякденне сприймається вже як втрачене щастя. Виникає це відчуття ще й тому, що автор

Використовує велику кількість колірних епітетів. Так, описуючи в другому розділі ранній ранок, герой згадує:

“...розгорнеш, бувало, вікно в прохолодний сад, наповнений лілуватим туманом...” Бачить він, як “суки протягають на

Бірюзовому небі, як вода під лозинами стає прозорої”; зауважує він і “свіжої, пишно-зелені озимини”.

Не менш багата й різноманітна й звукова гама: чується, “як обережно поскрипує... довгий обоз по великий

Дорозі”, лунає “гучний стукіт зсипаються в міри й діжки яблук”, звучать голосу людей. Наприкінці розповіді усе наполегливіше

Чується “приємний шум молотьби”, і “одноманітний лемент і свист погонича” зливаються з гулом барабана. А потім

Настроюється гітара, і хто-небудь починає пісню, що підхоплюють всі “зі смутним, безнадійним молодецтвом”.

Особлива увага в розповіді Буніна необхідно звернути на організацію простору. З перших рядків створюється враження

Замкнутості. Здається, що садиба - це окремий мир, що живе своїм особливим життям, але в той же час цей мир -

Частина цілого. Так, мужики насипають яблука, щоб відправити їх у місто; проноситься кудись удалину мимо Виселок поїзд... І

Раптово виникає відчуття того, що всі зв'язки в цьому просторі минулого руйнуються, втрачається безповоротно

Цілісність буття, зникає гармонія, валить патріархальний мир, змінюється сама людина, його душу. Тому так незвичайно

На самому початку звучить слово “пригадується”. У ньому світлий смуток, гіркота втрати й одночасно надія.

Незвичайна й організація часу. Кожна частина вибудовується по своєрідній вертикалі: ранок - день - вечір - ніч, в

Яке закріплене природний перебіг часу. І все-таки час у розповіді незвичайне, пульсуюче, і здається, що в

Кінці оповідання воно убыстряется: “з'їжджаються дрібнопомісні друг до друга” і “цілими днями пропадають у сніжних

Полях”. І в пам'яті потім залишається тільки один вечір, що провели вони десь у глухомані. І про цей час доби

Написано: “А ввечері на якому-небудь глухому хуторі далеко світиться в темряві зимової ночі вікно флігеля”. І символичной

Стає картина буття: дорога, що заметається снігом, вітер і вдалині самотній тремтячий вогник, та надія, без якої не

Може жити жодна людина. І тому, очевидно, автор не руйнує календарний перебіг часу: за серпнем треба

Вересень, потім наступає жовтень, за ним - листопад, за осінню - зима.

І завершується оповідання словами пісні, що співають недоладно, з особливим почуттям.

Широкі мої ворота розчиняв,

Білим снігом шлях-дорогу заметав...

Чому Бунін саме так закінчує свій добуток? Справа в тому, що автор цілком тверезо усвідомлював, що “білим снігом”

Заносить дороги історії. Вітер змін ламає вікові традиції, що встоявся поміщицький побут, ламає людські долі. І

Бунін намагався побачити спереду, у майбутньому, той шлях, по якому піде Росія, але зі смутком розумів, що виявити його

У силах тільки час.

Отже, головним символом у розповіді із самого початку й до кінця залишається образ антонівських яблук. Неоднозначний зміст,

Вкладений автором у ці слова. Антонівські яблука - це багатство (“Сільські справи гарні, якщо антонівка

Уродилася”). Антонівські яблука - це щастя (“Ядреная антонівка - до веселого року”). І нарешті, антонівські яблука -

Це вся Росія з її “золотими, підсохлими й поріділими садами”, “кленовими алеями”, з “заходом дьогтю у свіжому повітрі”

І із твердою свідомістю того, “як добре жити на світі”. І у зв'язку із цим можна зробити висновок, що в розповіді

“Антоновські яблука” відбилися основні ідеї творчості Буніна, його світорозуміння в цілому, відбилася історія душі

Людської, простір пам'яті, у якому відчувається рух буттєвого часу, минуле Росії, її сьогодення й

Майбутнє.
Поделись с другими:

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить