Князь Андрій не хоче допустити, щоб випадковості життя

Как отучить ребенка от ночного кормления?

Кормить своего ребенка грудью это чудесно, но постепенно стоит начинать приучать его кушать в…

Как отучить ребенка грызть ногти

С проблемой изгрызаных под самые пальцы ногтей сталкиваются многие. У некоторых это проходит с…
 

 
Печать

Князь Андрій не хоче допустити, щоб випадковості життя

Random Images

Твір: Толстой. Л.Н. - Війна й мир - "Духовне становлення особистості"

"Духовне становлення особистості"

Духовне становлення особистості

Російська література із часів Пушкіна вміла розкривати психологію людини, його таємні думки й почуття. Лев Миколайович Толстой вніс у психологізм російської літератури своє відкриття, назване Чернишевським умінням передавати "діалектикові душі". "Люди, як ріки..." - говорив Толстой, підкреслюючи цим порівнянням багатогранність і складність людської особистості, мінливість і безперервний рух, розвиток, "плинність" внутрішнього життя людей. По Толстому, усякий результат людського життя ненавмисний, стихійний. У події завжди бере участь безліч разнонаправленных прагнень і воль, вони перетинаються й зіштовхуються між собою. Отже, є чи внутрішня, необхідна міра в людському житті, між її явищами, між людьми доцільний зв'язок, або зв'язок ця хаотичний, випадкова? У чому зміст активності людини, життєвих зусиль його? Питання ці вирішуються всім романом "Війна й мир", кожним його епізодом. Шлях, що проходять у романі головні герої, - це пошуки не одним розумом, а життям, долею відповідей на головні ці питання. Дуже різні Пьер Безухов і Андрій Болконский, але кожному з них, кожному по-своєму, доводиться на своєму шляху пройти через важкі моральні випробування, коли потрібно заново вирішувати питання про зміст власного життя і її зв'язку з життям інших людей, з об'єктивним порядком речей, і питання цей виявляється так заплутаний і ускладнений, що вже, здається, неможливо вирішити його позитивно. У стихію людського життя з усією її видимою строкатістю й заплутаністю відносин, позицій, точок зору, цілей, як у безодню, поринає думкою й душею Пьер Безухов, щоб довідатися: є чи об'єднуючий початок, є чи закон і ціль у цьому видимому хаосі? Безладність, непогодженість цієї картини миру становить страждання, з яким проходить по життю Андрій Болконский. З розмов Пьера й Андрія на перших сторінках роману "Війна й мир" уже помітні ті лінії, по яких піде життя одного й іншого. Поруч зі старшим другом Пьер розпливчастий і пухкий зі своїм, очевидно, безцільним філософствуванням, зі своїми питаннями: хто винуватий, хто правий. Князь Андрій розмовляє з Пьером, як людина дії; він пояснює, навіщо йде на війну: "Я йду тому, що це життя, що я веду тут, це життя - не по мені!" Він говорить про надії й сили, що пропадають у порожнім світському існуванні. Князь Андрій не хоче допустити, щоб випадковості життя розпоряджалися його долею. Він вірить у своє високе призначення, і тим самим він, здається, вирішив для себе загальне питання про доцільність миропорядка й людського життя - головне питання, що досліджується й з'ясовується кожним рядком роману Л. Н. Толстого. Князь Андрій вірить у свою зірку; він не випадково, без мети занедбаний у мир, він вірить у те, що породжено для подвигу й величі. Але йому має бути пережити зіткнення цих ілюзій, сприйнятих із прикладів інших часів, з реальністю його часу, що ускладнив і заплутало людські відношення й всі, казавшиеся недавно ясними, поняття про велич, про подвиг, славу, про зміст людських зусиль. Князь Андрій скаже пізніше про себе під час побачення з Пьером у Богучарове, що він жив для слави, тобто жил для інших. "Адже що ж слава? Та ж любов до інших, бажання зробити для них що-небудь, бажання їхньої похвали". Князь Андрій спочатку орієнтується на цей героїчний канон; у його мріях армія попадає в безвихідне положення, і він один спадає її й виграє війну - зовсім як у древніх переказах. Але в дійсності історія має більше прозаїчний вид. Болконскому відкриється, що світова слава Наполена вінчає егоїстичну сваволю, а дійсний подвиг скромного капітана Тушина не буде увінчаний славою й залишиться невідомий. Життя стане йому в розбіжності видимого й сьогодення, і його власне героїчне прагнення у своєму реальному значенні й по справжніх своїх наслідках виявиться чимсь не тим, що мріялося йому. Воно виявиться гордою відособленістю, що відокремлює його від загальної долі людей, замість того, щоб цю долю вирішувати, як личить героєві. У критичні дні кампанії 1805 року, пробираючись до штабу своєї армії, уже приреченої на поразку, Болконский із презирством дивиться на хаос, що панує навкруги, на візки, що зміщалися, потопаючі в бруді, на картину безладдя, паніки, що охопила війська. Йому образлива ця картина, такий вона виявляє контраст його власної героїчної настроєності: він їде, щоб урятувати армію. Коли наступив довгоочікуваний момент Тулона, Андрій біжить спереду із прапором і, поранений, падає разом з ним. Потім його бачить лежачої на бойовище з ратищем Наполеон і вимовляє: "Яка прекрасна смерть!" Однак слова Наполеона доносяться до затуманеного слуху князя Андрія, немов дзижчання мухи, і похвала Наполеона, учорашнього кумира, уже не потрібна йому. І от він, повалений горілиць, Уже не бачить нічого навколо, він бачить тільки високе небо над собою й у ньому одному знаходить велич і значущість, яких він шукає в житті, але яких не було в його жаданому Тулоні. Героїчна мінута виявилася наповнена тією самою дріб'язковою суєтою, що йому була образлива в житті. Честолюбні плани, мрії про Тулон і славу самі були такою суєтою - небо Аустерлица зараз говорить Андрію про це. Примарність офіційної історії й зовнішнього героїзму, з'єднаного з нею, стає очевидна поруч із простими необхідними моментами людського життя, значення яких князь Андрій раніше не розумів, зваблюючись в історії її поверхневою стороною. Однак просте й такого глибоке для автора "Війни й миру" сімейне щастя - те саме, котре знають Ростови, "мирне" щастя - не буде дане Андрію Болконскому. Майже на його очах, у той самий момент, коли він повернувся додому, умирає від пологів дружина; він нею зневажав, цією маленькою жінкою, нехтував у ній світську порожнечу, але він занадто многим зневажав і був зарозумілий до звичайних, невидатних людей. Пізніше він скаже Пьеру, що був винуватий перед дружиною й сподівався виправдатися. Життя не дає виправдання й простого щастя, потрібного кожній людині; смертю маленької княгині вона обвинувачує гордість Болконского, абстрагованість його високих прагнень. Андрій покараний стражданням у тихому домашнім житті, який він живе після смерті дружини і якої він уперше побажав на поле Аустерлица. Але просте життя непросто дається Андрію. Вона дається йому зі стражданням, таємна її глибина й значущість для нього не відкриті. Князь Андрій шукає в житті справедливість і досконалість. Назавжди не переходимо для нього розрив - "небо" і земна реальність. Він бачить небо, дивлячись поверх людського життя. Цей розрив - трагічна тема образа Андрія Болконского. Князя Андрія відвідує в його сільській самоті Пьер Безухов. Між друзями йде розмова про головні питання не тільки їх власної, але взагалі людського життя. Однак перед нами не відвернена дискусія, а діалог дуже неоднакових особистостей. Сторінки, присвячені побаченню в Богучарове, - одні із самих філософськи глибоких і разом з тим художньо чарівних у романі Толстого. От до чого безперестану вертається розмова як до свого центра, головному змісту: що таке добро, справедливість, правда не у відносному, особистому змісті, а в абсолютному, об'єднуючому, загальному для всіх? І чи існує це загальне? Своя мрія, своя правда в кожної людини при відсутності загальної правди, необхідність і розумність міри добра й зла, того морального закону, що саме і є змістом і метою всіх життєвих пошуків Андрія й Пьера. Однак захоплено-відвернені мови Пьера не діють на Болконского. Князь Андрій строгий у своєму відношенні до життя, воно не хоче більше самообманів, жене ладь розради, вона нарочито сухо-логічний, йому потрібна тільки істина. Але якесь нелогічне почуття, сховане від себе, залишилося в ньому, і воно говорить, що істини, до яких він прийшов, - не абсолютні істини. "Навіщо?" - от велике питання, питання про мету, про призначення людини, його життя, подіях, історії. Людині недостатньо факту події, вона хоче довідатися: навіщо? Життя не просте, і це питання мучить толстовського героя в самі критичні моменти життя. Побачення з Пьером було для князя Андрія віхою, з якої почалося його нове життя у внутрішньому світі. Приїхавши по справах у Втішне, князь Андрій уперше зустрічається з Наташей. Вона розбудила в Болконском потреба простого контакту з іншою людиною - вона була колись за-срыта князеві Андрію, що вирішував для себе одного загальні проблеми людського буття. До Аустерлица Болконский прагнув жити для інших, відокремлюючи себе від них, тепер же - жити разом з іншими. "Щоб не для одного мене йшло моє життя", - от постійна тема міркувань кня-зя Андрія, головний, ведучий їхній мотив. У Петербурзі Андрій у другий раз зустрічає Наташу Рос-Тову на балі. Він покинув свою самоту й зрадився суспільної діяльності; він зайнятий службою в центрі подготов-ки цивільних реформ, близький до Сперанскому - нового " ве-ликому людині", яким він тепер захоплений; знову суспільне прагнення його непомітно прийняли форму колишніх ілюзій; знову тягне його в зовнішні сфери, "туди, де готови-лось майбутнє". Але одна зустріч із Наташей руйнує все це. Розрив з Наташей відновляє страждання Болконского, те страждання від неідеальності життя, що він знав завжди. Наташа могла проміняти його на порожнього хлыща Кураги-На - це для князя Андрія останнє викриття всяких ідеальних ілюзій. Відчуття краху з'єднується в Болконского з війною, що почалася, вторгненням завойовників, пожежею Смоленська, руйнуванням Лисих Гір, його рідного гнізда. Грубе насильство, те ж, що зламало його долю, тепер грає свою пагубну роль у загальному житті людей. У фатальну мінуту смертельного поранення, коли паруюча граната, готова негайно вибухнути, вертиться вовчком поруч із ним, жагучий порив любові до життя захоплює князя Андрія. Безпосереднього відчуття життя він не знав, а якщо воно приходило, то викривався потім як обман. У мінуту поранення в перший і єдиний раз він випробував з такою силою безпосереднє почуття до лугу, ріллі, струмку диму. В умираючому князі Андрію йде боротьба між любов'ю земною, мирською, обмеженою, що розрізняє, виборчою любов'ю до однієї людини, що може бути невідривна від ненависті до іншому, і абстрактною любов'ю, що не розрізняє, безпредметної, безособової. Пристрасть до життя, з яркою силою випробувана в мінуту поранення, потім заміняється абстрактною любов'ю до ворога. Але приходить Наташа, вони зустрічаються знову. любов, Що Відновила, до однієї жінки прив'язує знову до життя, витісняючи байдужне почуття любові взагалі. У цій боротьбі долає абстракція, нелюдська любов, долає смерть. Неідеальна, земна, мирська любов жадає від людини такої участі в житті, що для князя Андрія було завжди важко, неможливо. І все-таки є підстави затверджувати, що якщо б автор залишив свого героя живим, то він був би одним з тих, хто в 1825 році вийшов на Сенатську площу в Петербурзі. Зовсім інакше складається життя Пьера Безухова. От він перед нами в момент розриву із дружиною, після дуелі з Долоховым. Цей момент для Пьера - підсумок його відносин з великосвітським суспільством. Його тривожать не стільки особисті питання, скільки глобальні проблеми взагалі: "Хто правий? Хто винуватий? Ніхто". Після пояснення із дружиною він їде в Петербург, продовжуючи думати всі те ж; він не розуміє, гля- дя на інших людей, яким образом всі вони могли жити, не дозволивши тих питань, які займають його. "Усе в ньому самому й довкола нього представлялося йому заплутаним, безглуздим і огидним. У ньому самому й довкола нього _ це для Пьера те саме. Його особисте існування повинне бути виправдане доцільним пристроєм миру, і втрата цього почуття вищої доцільності означає особисте нещастя Пьера, тупик, майже неможливість жити. Пьеру визначено власним досвідом і долею аналізувати й розплутувати, шукати вихід до загальної правди через ілюзії й розчарування. Такою ілюзією стане масонство, що ввійде в долю Пьера в найтяжку мінуту повної розгубленості. Але пізніше, коли прийде розчарування в масонстві, ще безнадійніше, здається, буде той новий тупик, у якому опиниться Пьер і з якого тільки через випробування війни й полону йому призначене буде вибратися. Дванадцятий рік - зовсім інший стан життя Пьера, що відрізняється від різнобою думок, що панував у душі героя в Торжке. Тепер, під Бородіно, на місце парадоксів встає дійсне протиріччя. Саме в полоні, у позбавленнях і недоліках, Пьер навчився цінувати безпосереднє життя, існування як процес. У результаті зближення із простими солдатами, у результаті знайомства із Платоном Каратаевым Пьер доходить того висновку, що нещастя людей відбувається "не від недоліку, а від надлишку". Надлишок тут - не тільки матеріальні переваги, що відокремлюють панів від народу, але також надлишок духовного, внутрішньої життя: шукання, розвитку, "діалектика душі". Це все невластиво їм, простим людям, солдатам, селянам. Їм як би дано безпосередньо, прямо, стихійно те знання сенсу існування, до якого шукаючі герої "Війни й миру" пробиваються довго й важко. Серед заплутаної складності життя герої Толстого шукають її простий і загальний зміст. 1812 рік і стає такою подією, що проясняє все. А який в епілозі Пьер? Він повернувся багато в чому до " дока-ратаевскому" своєму стану, до себе самому, до своїх неспокійних питань, сумнівам. Пьер приходить у таємне політичне суспільство. В "Війні й світі" життя підводить чомусь підсумок, як, наприклад, прагненню князя Андрія до слави, - і до епілогу здається, що вже підведено підсумок усьому; але те, що було знято й підсумоване, відновляється, робиться знову актуальним, живим. Своєю кінцівкою "Війна й мир" - відкрита книга: останні слова оповідання - це мрії дитини, плани життя, що вся спереду. І хто знає, може бути, Нико-Ленька Болконский, діти Безухова і їхніх ровесників так само будуть мучитися думками про своє призначення, про щастя, славу, як це було з їхніми батьками?
Поделись с другими:

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить