Как отучить ребенка от ночного кормления?

Кормить своего ребенка грудью это чудесно, но постепенно стоит начинать приучать его кушать в…

Как отучить ребенка грызть ногти

С проблемой изгрызаных под самые пальцы ногтей сталкиваются многие. У некоторых это проходит с…
 

загрузка...
 
Печать

Князь Андрій не хоче допустити, щоб випадковості життя

Random Images

Твір: Толстой. Л.Н. - Війна й мир - "Духовне становлення особистості"

"Духовне становлення особистості"

Духовне становлення особистості

Російська література із часів Пушкіна вміла розкривати психологію людини, його таємні думки й почуття. Лев Миколайович Толстой вніс у психологізм російської літератури своє відкриття, назване Чернишевським умінням передавати "діалектикові душі". "Люди, як ріки..." - говорив Толстой, підкреслюючи цим порівнянням багатогранність і складність людської особистості, мінливість і безперервний рух, розвиток, "плинність" внутрішнього життя людей. По Толстому, усякий результат людського життя ненавмисний, стихійний. У події завжди бере участь безліч разнонаправленных прагнень і воль, вони перетинаються й зіштовхуються між собою. Отже, є чи внутрішня, необхідна міра в людському житті, між її явищами, між людьми доцільний зв'язок, або зв'язок ця хаотичний, випадкова? У чому зміст активності людини, життєвих зусиль його? Питання ці вирішуються всім романом "Війна й мир", кожним його епізодом. Шлях, що проходять у романі головні герої, - це пошуки не одним розумом, а життям, долею відповідей на головні ці питання. Дуже різні Пьер Безухов і Андрій Болконский, але кожному з них, кожному по-своєму, доводиться на своєму шляху пройти через важкі моральні випробування, коли потрібно заново вирішувати питання про зміст власного життя і її зв'язку з життям інших людей, з об'єктивним порядком речей, і питання цей виявляється так заплутаний і ускладнений, що вже, здається, неможливо вирішити його позитивно. У стихію людського життя з усією її видимою строкатістю й заплутаністю відносин, позицій, точок зору, цілей, як у безодню, поринає думкою й душею Пьер Безухов, щоб довідатися: є чи об'єднуючий початок, є чи закон і ціль у цьому видимому хаосі? Безладність, непогодженість цієї картини миру становить страждання, з яким проходить по життю Андрій Болконский. З розмов Пьера й Андрія на перших сторінках роману "Війна й мир" уже помітні ті лінії, по яких піде життя одного й іншого. Поруч зі старшим другом Пьер розпливчастий і пухкий зі своїм, очевидно, безцільним філософствуванням, зі своїми питаннями: хто винуватий, хто правий. Князь Андрій розмовляє з Пьером, як людина дії; він пояснює, навіщо йде на війну: "Я йду тому, що це життя, що я веду тут, це життя - не по мені!" Він говорить про надії й сили, що пропадають у порожнім світському існуванні. Князь Андрій не хоче допустити, щоб випадковості життя розпоряджалися його долею. Він вірить у своє високе призначення, і тим самим він, здається, вирішив для себе загальне питання про доцільність миропорядка й людського життя - головне питання, що досліджується й з'ясовується кожним рядком роману Л. Н. Толстого. Князь Андрій вірить у свою зірку; він не випадково, без мети занедбаний у мир, він вірить у те, що породжено для подвигу й величі. Але йому має бути пережити зіткнення цих ілюзій, сприйнятих із прикладів інших часів, з реальністю його часу, що ускладнив і заплутало людські відношення й всі, казавшиеся недавно ясними, поняття про велич, про подвиг, славу, про зміст людських зусиль. Князь Андрій скаже пізніше про себе під час побачення з Пьером у Богучарове, що він жив для слави, тобто жил для інших. "Адже що ж слава? Та ж любов до інших, бажання зробити для них що-небудь, бажання їхньої похвали". Князь Андрій спочатку орієнтується на цей героїчний канон; у його мріях армія попадає в безвихідне положення, і він один спадає її й виграє війну - зовсім як у древніх переказах. Але в дійсності історія має більше прозаїчний вид. Болконскому відкриється, що світова слава Наполена вінчає егоїстичну сваволю, а дійсний подвиг скромного капітана Тушина не буде увінчаний славою й залишиться невідомий. Життя стане йому в розбіжності видимого й сьогодення, і його власне героїчне прагнення у своєму реальному значенні й по справжніх своїх наслідках виявиться чимсь не тим, що мріялося йому. Воно виявиться гордою відособленістю, що відокремлює його від загальної долі людей, замість того, щоб цю долю вирішувати, як личить героєві. У критичні дні кампанії 1805 року, пробираючись до штабу своєї армії, уже приреченої на поразку, Болконский із презирством дивиться на хаос, що панує навкруги, на візки, що зміщалися, потопаючі в бруді, на картину безладдя, паніки, що охопила війська. Йому образлива ця картина, такий вона виявляє контраст його власної героїчної настроєності: він їде, щоб урятувати армію. Коли наступив довгоочікуваний момент Тулона, Андрій біжить спереду із прапором і, поранений, падає разом з ним. Потім його бачить лежачої на бойовище з ратищем Наполеон і вимовляє: "Яка прекрасна смерть!" Однак слова Наполеона доносяться до затуманеного слуху князя Андрія, немов дзижчання мухи, і похвала Наполеона, учорашнього кумира, уже не потрібна йому. І от він, повалений горілиць, Уже не бачить нічого навколо, він бачить тільки високе небо над собою й у ньому одному знаходить велич і значущість, яких він шукає в житті, але яких не було в його жаданому Тулоні. Героїчна мінута виявилася наповнена тією самою дріб'язковою суєтою, що йому була образлива в житті. Честолюбні плани, мрії про Тулон і славу самі були такою суєтою - небо Аустерлица зараз говорить Андрію про це. Примарність офіційної історії й зовнішнього героїзму, з'єднаного з нею, стає очевидна поруч із простими необхідними моментами людського життя, значення яких князь Андрій раніше не розумів, зваблюючись в історії її поверхневою стороною. Однак просте й такого глибоке для автора "Війни й миру" сімейне щастя - те саме, котре знають Ростови, "мирне" щастя - не буде дане Андрію Болконскому. Майже на його очах, у той самий момент, коли він повернувся додому, умирає від пологів дружина; він нею зневажав, цією маленькою жінкою, нехтував у ній світську порожнечу, але він занадто многим зневажав і був зарозумілий до звичайних, невидатних людей. Пізніше він скаже Пьеру, що був винуватий перед дружиною й сподівався виправдатися. Життя не дає виправдання й простого щастя, потрібного кожній людині; смертю маленької княгині вона обвинувачує гордість Болконского, абстрагованість його високих прагнень. Андрій покараний стражданням у тихому домашнім житті, який він живе після смерті дружини і якої він уперше побажав на поле Аустерлица. Але просте життя непросто дається Андрію. Вона дається йому зі стражданням, таємна її глибина й значущість для нього не відкриті. Князь Андрій шукає в житті справедливість і досконалість. Назавжди не переходимо для нього розрив - "небо" і земна реальність. Він бачить небо, дивлячись поверх людського життя. Цей розрив - трагічна тема образа Андрія Болконского. Князя Андрія відвідує в його сільській самоті Пьер Безухов. Між друзями йде розмова про головні питання не тільки їх власної, але взагалі людського життя. Однак перед нами не відвернена дискусія, а діалог дуже неоднакових особистостей. Сторінки, присвячені побаченню в Богучарове, - одні із самих філософськи глибоких і разом з тим художньо чарівних у романі Толстого. От до чого безперестану вертається розмова як до свого центра, головному змісту: що таке добро, справедливість, правда не у відносному, особистому змісті, а в абсолютному, об'єднуючому, загальному для всіх? І чи існує це загальне? Своя мрія, своя правда в кожної людини при відсутності загальної правди, необхідність і розумність міри добра й зла, того морального закону, що саме і є змістом і метою всіх життєвих пошуків Андрія й Пьера. Однак захоплено-відвернені мови Пьера не діють на Болконского. Князь Андрій строгий у своєму відношенні до життя, воно не хоче більше самообманів, жене ладь розради, вона нарочито сухо-логічний, йому потрібна тільки істина. Але якесь нелогічне почуття, сховане від себе, залишилося в ньому, і воно говорить, що істини, до яких він прийшов, - не абсолютні істини. "Навіщо?" - от велике питання, питання про мету, про призначення людини, його життя, подіях, історії. Людині недостатньо факту події, вона хоче довідатися: навіщо? Життя не просте, і це питання мучить толстовського героя в самі критичні моменти життя. Побачення з Пьером було для князя Андрія віхою, з якої почалося його нове життя у внутрішньому світі. Приїхавши по справах у Втішне, князь Андрій уперше зустрічається з Наташей. Вона розбудила в Болконском потреба простого контакту з іншою людиною - вона була колись за-срыта князеві Андрію, що вирішував для себе одного загальні проблеми людського буття. До Аустерлица Болконский прагнув жити для інших, відокремлюючи себе від них, тепер же - жити разом з іншими. "Щоб не для одного мене йшло моє життя", - от постійна тема міркувань кня-зя Андрія, головний, ведучий їхній мотив. У Петербурзі Андрій у другий раз зустрічає Наташу Рос-Тову на балі. Він покинув свою самоту й зрадився суспільної діяльності; він зайнятий службою в центрі подготов-ки цивільних реформ, близький до Сперанскому - нового " ве-ликому людині", яким він тепер захоплений; знову суспільне прагнення його непомітно прийняли форму колишніх ілюзій; знову тягне його в зовнішні сфери, "туди, де готови-лось майбутнє". Але одна зустріч із Наташей руйнує все це. Розрив з Наташей відновляє страждання Болконского, те страждання від неідеальності життя, що він знав завжди. Наташа могла проміняти його на порожнього хлыща Кураги-На - це для князя Андрія останнє викриття всяких ідеальних ілюзій. Відчуття краху з'єднується в Болконского з війною, що почалася, вторгненням завойовників, пожежею Смоленська, руйнуванням Лисих Гір, його рідного гнізда. Грубе насильство, те ж, що зламало його долю, тепер грає свою пагубну роль у загальному житті людей. У фатальну мінуту смертельного поранення, коли паруюча граната, готова негайно вибухнути, вертиться вовчком поруч із ним, жагучий порив любові до життя захоплює князя Андрія. Безпосереднього відчуття життя він не знав, а якщо воно приходило, то викривався потім як обман. У мінуту поранення в перший і єдиний раз він випробував з такою силою безпосереднє почуття до лугу, ріллі, струмку диму. В умираючому князі Андрію йде боротьба між любов'ю земною, мирською, обмеженою, що розрізняє, виборчою любов'ю до однієї людини, що може бути невідривна від ненависті до іншому, і абстрактною любов'ю, що не розрізняє, безпредметної, безособової. Пристрасть до життя, з яркою силою випробувана в мінуту поранення, потім заміняється абстрактною любов'ю до ворога. Але приходить Наташа, вони зустрічаються знову. любов, Що Відновила, до однієї жінки прив'язує знову до життя, витісняючи байдужне почуття любові взагалі. У цій боротьбі долає абстракція, нелюдська любов, долає смерть. Неідеальна, земна, мирська любов жадає від людини такої участі в житті, що для князя Андрія було завжди важко, неможливо. І все-таки є підстави затверджувати, що якщо б автор залишив свого героя живим, то він був би одним з тих, хто в 1825 році вийшов на Сенатську площу в Петербурзі. Зовсім інакше складається життя Пьера Безухова. От він перед нами в момент розриву із дружиною, після дуелі з Долоховым. Цей момент для Пьера - підсумок його відносин з великосвітським суспільством. Його тривожать не стільки особисті питання, скільки глобальні проблеми взагалі: "Хто правий? Хто винуватий? Ніхто". Після пояснення із дружиною він їде в Петербург, продовжуючи думати всі те ж; він не розуміє, гля- дя на інших людей, яким образом всі вони могли жити, не дозволивши тих питань, які займають його. "Усе в ньому самому й довкола нього представлялося йому заплутаним, безглуздим і огидним. У ньому самому й довкола нього _ це для Пьера те саме. Його особисте існування повинне бути виправдане доцільним пристроєм миру, і втрата цього почуття вищої доцільності означає особисте нещастя Пьера, тупик, майже неможливість жити. Пьеру визначено власним досвідом і долею аналізувати й розплутувати, шукати вихід до загальної правди через ілюзії й розчарування. Такою ілюзією стане масонство, що ввійде в долю Пьера в найтяжку мінуту повної розгубленості. Але пізніше, коли прийде розчарування в масонстві, ще безнадійніше, здається, буде той новий тупик, у якому опиниться Пьер і з якого тільки через випробування війни й полону йому призначене буде вибратися. Дванадцятий рік - зовсім інший стан життя Пьера, що відрізняється від різнобою думок, що панував у душі героя в Торжке. Тепер, під Бородіно, на місце парадоксів встає дійсне протиріччя. Саме в полоні, у позбавленнях і недоліках, Пьер навчився цінувати безпосереднє життя, існування як процес. У результаті зближення із простими солдатами, у результаті знайомства із Платоном Каратаевым Пьер доходить того висновку, що нещастя людей відбувається "не від недоліку, а від надлишку". Надлишок тут - не тільки матеріальні переваги, що відокремлюють панів від народу, але також надлишок духовного, внутрішньої життя: шукання, розвитку, "діалектика душі". Це все невластиво їм, простим людям, солдатам, селянам. Їм як би дано безпосередньо, прямо, стихійно те знання сенсу існування, до якого шукаючі герої "Війни й миру" пробиваються довго й важко. Серед заплутаної складності життя герої Толстого шукають її простий і загальний зміст. 1812 рік і стає такою подією, що проясняє все. А який в епілозі Пьер? Він повернувся багато в чому до " дока-ратаевскому" своєму стану, до себе самому, до своїх неспокійних питань, сумнівам. Пьер приходить у таємне політичне суспільство. В "Війні й світі" життя підводить чомусь підсумок, як, наприклад, прагненню князя Андрія до слави, - і до епілогу здається, що вже підведено підсумок усьому; але те, що було знято й підсумоване, відновляється, робиться знову актуальним, живим. Своєю кінцівкою "Війна й мир" - відкрита книга: останні слова оповідання - це мрії дитини, плани життя, що вся спереду. І хто знає, може бути, Нико-Ленька Болконский, діти Безухова і їхніх ровесників так само будуть мучитися думками про своє призначення, про щастя, славу, як це було з їхніми батьками?
Поделись с другими:

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить