Как отучить ребенка от ночного кормления?

Кормить своего ребенка грудью это чудесно, но постепенно стоит начинать приучать его кушать в…

Как отучить ребенка грызть ногти

С проблемой изгрызаных под самые пальцы ногтей сталкиваются многие. У некоторых это проходит с…
 

 
Печать

Тільки спогад про нього змушує розговоритися штабс-капітана. "Він був такою

Random Images

Твір: Лермонтов. М.Ю. - Герой нашого часу - "Печорин і Максим Максимыч"

"Печорин і Максим Максимыч"

Печорин і Максим Максимыч

Час... Це воно встало непереборною стіною між двадцятими й тридцятими роками минулого століття. Час відкинув назад гучні суперечки про майбутнє Росії, мрії, радість очікування прийдешніх змін. Усе залишилося там, за тридцятим липня 1826 року - страшним днем страти декабристів. Не почуєш більше слова "воля"; "серед бур порожніх нудиться юність" Лермонтова і його однолітків. У п'ятнадцять років Лермонтов, спереду в якого було ціле життя, писав: До чого глибокі познанья, спрага слави, талант і палка любов волі, коли ми їх ужити не можемо? "Немита Росія, країна рабів, країна панів", - страждання й біль Лермонтова. У цій Росії виявився "зайвим" людиною й Печорин - герой роману "Герой нашого часу". Коли відкриваєш цей роман, забуваєш, що книга написана більше ста років тому. З перших же сторінок поринаєш у мир, де живуть такі різні люди - Максим Максимыч, у якого, за словами Бєлінського, "чудесна душа, золоте серце", і Печорин. Два глави - дві зустрічі. Тільки потім ми довідаємося про минуле героя, про те, як доля закинула його в дикі краї, тільки потім повністю перед нами розкриється душа Печорина. А поки... У невеликій міцності на Кавказі тихо й мирно служить старий штабс-капітан Максим Максимыч. І ціла подія в його житті - приїзд нової людини. "Його кликали... Григорієм Олександровичем Печориным", - небагато повільно, розтягнуто, немов саме ім'я доставляло йому насолода, говорить попутникові Максим Максимыч про прибулого офіцера. Тільки спогад про нього змушує розговоритися штабс-капітана. "Він був такий тоненький, біленький, на ньому мундир був такий новенький", - так розповідає Максим Максимыч про свою першу зустріч авторові, що докладно, слово в слово, записує оповідання капітана. У цих словах - вся душа, вся доброта старої людини, готового подарувати Печорину всю свою нерозтрачену ніжність. Розповідаючи незнайомій людині про Григорія Олександровичі, Максим Максимыч хвилюється, немов заново переживає кращі свої мінути. Можна представити, як розкрився він назустріч цьому "тоненькому" офіцерові. "Вам буде трошки нудно... ну, так ми з вами будемо жити по-приятельському. Так, будь ласка, кличте мене просто Максим Максимыч...", - відразу ж, без усяких церемоній, пропонує він Печорину. А Печорин? Тільки офіційність звучить у його відповіді на всі розпити: "Так точно, пан штабс-капітан". Та й сам Максим Максимыч зауважує неординарність Печорина, його несхожість на інших і відносить його до розряду людей, у яких "судилося, що з ними повинні траплятися різні незвичайні речі". Втім, для свбя Максим Максимыч пояснив все просто: дивацтва Печорина відбуваються через те, що він багатий, простій, добродушний Максим Максимыч полюбив нового офи-цера. І хоча шкода йому загиблу Бэлу, хоча в душі обвинувачує в її смерті Печорина, однаково для нього навіжений моло-дой людина - "бедняжка". "Печорин був довго нездоровий, ис-худал, бедняжка", - говорить він попутникові. Тільки однією цією фразою Лермонтов передає й усе горі, пережите Печориным, і неостиглу любов до нього Максима Максимыча. • І тільки один раз сам Печорин піднімає завісу зі своєї душі. "У мені душа зіпсована світлом, уява неспокійне, серце ненаситне", - зізнається він Максимові Максимычу. Боляче й страшно за людину, якій "гірка остылой життя чаша й вуж ніщо душі не веселить". "Я один, ніхто мене не розуміє", - пише Лермонтов в одному з віршів. Так міг би сказати й Печорин. Не зрозумів його сповіді Максим Максимыч. Та і як зрозуміти старому служ-бисту, проведшему все життя в цій загубленій міцності, що знає тільки свого обов'язку й справно їх исполня-ющему, людини, що "просить бури"? Ні, любов Бэлы, вся історія з Казбичем і Азаматом не "бура". Все це з. І знову нудьга, нудьга, нудьга... Минуло п'ять років. Другу зустріч ми бачимо вже гла-замі самого автора. Що змінилося? Максим Максимыч усе той же. Але заради зустрічі з Печориным кидає "у перший фаз від роду... справи служби", забувши про свої роки, біжить до нього. І раптом... "Як я радий, дорогою Максим Максимыч! Ну, як ви поживаєте?" - чує він. Увічлива фраза. І тільки. Це відразу серцем відчув Максим Максимыч, але ж "він хотів на шию кинутися Печорину". Сльози душать його, дружнє "ти" доводиться замінити на "ви". А як Кривдно! Важкий удар від долі одержав Максим Макси-мыч, нема чим "замінити в його лета" "надії й мрії". "Забути!... Я-Те не забув нічого...", - докором Печорину звучать його слова. Але чи варто докоряти? Чи були вони приятелями? Максим Максимыч прийняв бажане за дійсне. Не може бути йому іншому Печорин, на різних полюсах коштують ці люди. Мабуть, по-справжньому нещасливий саме Печорин. Повний сил, розуму, енергії, метається він по світлу. Куди діти йому "сили неосяжні"? Що чекає його? Туга, смерть. "Бєдний старий"... Але набагато "бідніше" його сам Печорин. Таких людей, як Печорин, у дворянському суспільстві миколаївської Росії зустрічалося небагато. І проте в цьому своєрідному, винятково обдарованому людині Лермонтов показала типового дворянського героя трагічного періоду російського громадського життя, що наступив після придушення повстання декабристів. Печорин - жертва найважчого часу. Але чи виправдує Лермонтов його вчинки, його настрою? У безсонну ніч напередодні дуелі із Грушниц-Кім герой роману як би підбиває підсумок прожитого життя. І доходить висновку, що він "втратив навіки запал шляхетних прагнень - кращий колір життя". Сумні й важкі визнання. Те, що ми довідаємося про Печорине з його щоденника, з розповідей інших діючих осіб, викликає до нього двоїсте почуття. Ми не можемо не засуджувати Печорина за його відношення до Бэле, до князівни Мері, до Віри, до доброго Максима Максимычу. Але ми не можемо йому не симпатизувати, коли він їдко висміює аристократичне "водяне суспільство", викриває підступи Грушницкого і його приятелів. Ми не можемо не зауважувати, що Печорин наголову вище навколишніх його людей, що він дуже розумний, утворений, талановитий. Але в той же час нас відштовхує байдужість Печорина до людей, його нездатність до справжньої любові, справжній дружбі. Печорин залучає нас спрагою життя, прагненням до кращого, умінням критично оцінювати свої вчинки. І глибоко несимпатичний герой своєї "жалкостью дій", порожньою розтратою сил. Цю суперечливість характеру зауважує в собі сам Печорин: "У мені два чоловіки: один живе, у повному змісті цього слова, іншої мислить і судить його...". Вольова натура тягне його до діяльності, до боротьби. Але Печорин морально не готовий ще до того, щоб повстати проти дійсності, проти сформованих підвалин світського суспільства. Лермонтов показує, що його герой веде запеклу боротьбу з окремими особами, що зустрічаються на його шляху. Ця боротьба по суті своєму дріб'язкова, бесцель- на й безперспективна. Коли Печорин "зі строгістю судді й громадянина" оцінює свої вчинки, позбавлені глибокого змісту, те сам приходить до сумного висновку: "У цій даремній боротьбі я виснажив і жар душі, і сталість волі, необхідна для дійсного життя". Але Печорин не народився "моральним калікою". Природа дала йому й глибокий, гострий розум, і добре, чуйне серце. Він здатний до шляхетних поривів і гуманних учинків. Хто ж винуватий у тім, що прекрасні задатки Печорина загинули? А винувате суспільство, винуваті соціальні умови, у яких виховувався й жив герой. Печорин сам не раз говорив про те, що в суспільстві, у якому він живе, немає ні безкорисливої любові, ні щирої дружби, ні справедливих, гуманних відносин між людьми. Тому й виявився Печорин чужим Максимові Максимычу. Закрито роман, але в пам'яті запам'ятався той час, коли жили Печорин і Максим Максимыч. Скільки людей, розумн і талановитих, загинуло тільки від того, що вони не хотіли задовольнятися порожнім життям!.. Але такий була Росія. Жити активно, з користю, жити повним, прекрасним життям, почувати себе не "зайвим" - цього хотів Печорин. Цього хотів Лермонтов, а проблеми, які він піднімав у своєму добутку, вічні проблеми дружби, любові, відданості й взаєморозуміння дотепер хвилюють нас.
Поделись с другими:

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить