Але Мерхне день, настала ніч, - Прийшла - і з миру

Твір: Тютчев. Ф.И. - Різне - "ФІЛОСОФСЬКА СИСТЕМА МИРУ В ЛІРИКУ Ф. И. ТЮТЧЕВА"

"ФІЛОСОФСЬКА СИСТЕМА МИРУ В ЛІРИКУ Ф. И. ТЮТЧЕВА"

 ФІЛОСОФСЬКА

СИСТЕМА МИРУ В ЛІРИКУ Ф. И. ТЮТЧЕВА

Ф. И. Тютчев,

на мій погляд, був одним з найбільше

проникливих у російській літературі поетів-філософів

Його вірші не можна назвати лірикою в чистому

виді, тому що в них виражаються не просто

почуття ліричного героя, але насамперед

філософська система автора-мислителя. Поет

“має потребу у витягу з миру всього

відповідній своїй натурі”. В

філософських поетичних добутках

Федора

Тютчева, на відміну від філософських трактатів,

є присутнім не розвиток думки, не

розгорнута аргументація, її

підтверджувальна, а її позначення,

декларування ідеї, що виражається

словом у поезії, тобто дається комплекс

думок у переживанні, в емоційних,

художніх, “відчутних” образах

Зміст буття відкривається

безпосередньо через образи

Ф. И. Тютчев

був поетом, у творчості якого

з'єдналися в яскравій формі ідейне

зміст із виняткової поетичної

силоміць, з багатством образності й

музикальності. Основна риса,

переважна в ліричних добутках

Федора Тютчева, - це якесь загальне

предметне почуття, що носить космічний

характер. У той же час почуття носить цілком

об'єктивний і реалістичний характер. Ф. І.

Тютчев відчував себе часткою миру, а тому

уважав всі почуття й настрої людини

проявами космічного буття як

такого. Цілісність життя, фізичні

явища сприймалися їм як прояв

самої природи, космосу, “як стан і

дія живої душі”. Природа для нього -

згусток живих страстей, сил, почуттів, а

аж ніяк не мертвий матеріал, слухняний волі

художника:

Не те, що

мнете ви, природа -

Не зліпок,

не бездушний лик:

У ній є

душу, у ній є воля,

У ній є

любов, у ній є мова

Навіть у тих

добутках, де темою служать окремі

моменти, прояви особистої, внутрішньої

життя, вони представляються поетові

одночасно й вираженням почуттів і явищ

усього космосу. У Ф. И. Тютчева душу як би

перебуває у двох іпостасях: вся вона немов

порив радості, радість, відкритість стихії

на початку життя й у зрілу пору, і потім (“як

би эфирною струею по жилах небо потекло”)

стареча любов - це вже вечірня заграва

на погаслому небі, жагуче томління по

упоительному щастю колись, що народжує

згущення атмосфери перед грозою, сльози ж -

“краплі дощові зачинающей грози”. Це не

просто образи, а сприйняття поетом справді

всесвітньої масштабності природи,

перенесення в особисте життя категорій

космічного порядку

Саме

зміст, наповнення космосу

осмислюється як осередок різноманіття,

у лірику Ф. Тютчева завжди є присутнім

подвійність, боротьба, сполучення

різних початків. Найбільш яскравий приклад тому

- вірш “День і ніч”:

День - цей

блискучий покрив -

День-

земнородных пожвавлення,

Душі

болящої исцеленье,

Друг

людину й богів

Але

Мерхне

день, настала ніч, -

Прийшла - і

с миру фатального

Тканина

благодатну покриву,

Зібравши,

відкидає ладь,

И безодня

нам оголена,

Зі своїми

страхами й мглами,

И немає

перешкод меж їй і нами:

От отчого

нам ніч страшна

День і ніч

- символи двох різних стихій космосу,

світлий і темної, котру Тютчев називає “хаосом”,

уособленням “безодні безіменної”:

Як жадібно

мир душі нічний

Слухає

повести улюбленої!

Зі смертної

рветься він груди

И с

безмежним жадає злитися

ПРО, бур

заснулих не буди:

Під ними

хаос ворушиться!..

Життя

космосу - боріння світлого початку схаосом.

Всесвітнє буття двойственно: світло й морок

зв'язані між собою, як день і ніч, літо й

зима. І головне, не тільки світлий початок, але

і хаос, морок божественний, прекрасний і

привабливий. Це підтверджується й

епітетами: “рідний саос”, “свята ніч”.

Боротьба між ідеальним і демонічним

існує не тільки в природі, але

постійно відбувається й у самої

людській душі:

...людина

як сирота бездомний,

Коштує

тепер і немічний і голий,

Особою до

особі перед пропастию темної...

И чудиться

давно минулим сном

Йому тепер

все світле, живе...

И в далекому,

нерозгаданому, нічному

Він довідається

наследье родове

Темна

стихія страсті, похмурий “вогонь бажання”

таїть зачарування, мабуть, більше сильне, чим

світла “полум'яно-чудесна” гра. День

лише “втішний і чудесний”, ніч же - “свята”.

Воля до смерті (“Самогубство”) і воля до життя (“Любов”) однаково привабливі

для людини:

И в світі немає

пари пречервоній,

И обаянья

немає ужасней,

Їй

серця, що продає,

Справжнє

значення хаосу в лірику Ф. И. Тютчева - це

погроза знищення, безодня, крізь яку

необхідно пройти для досягнення повного

злиття з космосом. Туга, що охоплює при

зустрічі з незрозумілими проявами хаосу -

сум і жах смерті, страх перед

знищенням, хоча й у подоланні їх

досягається блаженство. У лірику Ф. І.

Тютчева образно виражена думка, що стихія

хаосу дозволяє нам при зіткненні з

нею усвідомити всю глибину прірви,

отделяющей нас від істинно космічної

життя, думка, що зло й гріх не є

протилежностями добра й святості, це

усього лише щабля до пізнання істини

Протиставлення хаосу й ідеального

початку космосу поет бачить не в образах “дня

і ночі”, а в образах тиші, заспокоєння

Спека, бунтівливість і зіткнення їх зі спокоєм,

умиротворенням - це зіткнення

вабливої й бурхливої краси життя з тихої й

світлою красою безсилля й умирання. Хаос,

таким чином, як би уособлення

подолання всього земного й смертного. Отже,

у лірику Ф. И. Тютчева, “самої нічної душі

російської поезії”, відкривається нам чиста

краса божественного космосу, объемлющего

собою все суще - живий і неживе, хаос і

гармонію, у боротьбі між якими й

протікає “зле життя з її заколотним жаром”:

Збиток,

знемога, і на всім

Та лагідна

посмішка зів'янення,

Що в

істоті розумному ми кличемо

Піднесеної

соромливістю страждання