Твір: Тютчев. Ф.И. - Різне - "ФІЛОСОФСЬКА СИСТЕМА МИРУ В ЛІРИКУ Ф. И. ТЮТЧЕВА"
Але Мерхне день, настала ніч, - Прийшла - і з миру

"ФІЛОСОФСЬКА СИСТЕМА МИРУ В ЛІРИКУ Ф. И. ТЮТЧЕВА"
ФІЛОСОФСЬКА СИСТЕМА МИРУ В ЛІРИКУ Ф. И. ТЮТЧЕВА
Ф. И. Тютчев,
на мій погляд, був одним з найбільше проникливих у російській літературі поетів-філософів Його вірші не можна назвати лірикою в чистому виді, тому що в них виражаються не просто почуття ліричного героя, але насамперед філософська система автора-мислителя. Поет “має потребу у витягу з миру всього відповідній своїй натурі”. В філософських поетичних добутках Федора Тютчева, на відміну від філософських трактатів, є присутнім не розвиток думки, не розгорнута аргументація, її підтверджувальна, а її позначення, декларування ідеї, що виражається словом у поезії, тобто дається комплекс думок у переживанні, в емоційних, художніх, “відчутних” образах Зміст буття відкривається безпосередньо через образиФ. И. Тютчев
був поетом, у творчості якого з'єдналися в яскравій формі ідейне зміст із виняткової поетичної силоміць, з багатством образності й музикальності. Основна риса, переважна в ліричних добутках Федора Тютчева, - це якесь загальне предметне почуття, що носить космічний характер. У той же час почуття носить цілком об'єктивний і реалістичний характер. Ф. І. Тютчев відчував себе часткою миру, а тому уважав всі почуття й настрої людини проявами космічного буття як такого. Цілісність життя, фізичні явища сприймалися їм як прояв самої природи, космосу, “як стан і дія живої душі”. Природа для нього - згусток живих страстей, сил, почуттів, а аж ніяк не мертвий матеріал, слухняний волі художника:Не те, що
мнете ви, природа -Не зліпок,
не бездушний лик:У ній є
душу, у ній є воля,У ній є
любов, у ній є моваНавіть у тих
добутках, де темою служать окремі моменти, прояви особистої, внутрішньої життя, вони представляються поетові одночасно й вираженням почуттів і явищ усього космосу. У Ф. И. Тютчева душу як би перебуває у двох іпостасях: вся вона немов порив радості, радість, відкритість стихії на початку життя й у зрілу пору, і потім (“як би эфирною струею по жилах небо потекло”) стареча любов - це вже вечірня заграва на погаслому небі, жагуче томління по упоительному щастю колись, що народжує згущення атмосфери перед грозою, сльози ж - “краплі дощові зачинающей грози”. Це не просто образи, а сприйняття поетом справді всесвітньої масштабності природи, перенесення в особисте життя категорій космічного порядкуСаме
зміст, наповнення космосу осмислюється як осередок різноманіття, у лірику Ф. Тютчева завжди є присутнім подвійність, боротьба, сполучення різних початків. Найбільш яскравий приклад тому - вірш “День і ніч”:День - цей
блискучий покрив -День-
земнородных пожвавлення,Душі
болящої исцеленье,Друг
людину й богівАле
Мерхне день, настала ніч, -Прийшла - і
с миру фатальногоТканина
благодатну покриву,Зібравши,
відкидає ладь,И безодня
нам оголена,Зі своїми
страхами й мглами,И немає
перешкод меж їй і нами:От отчого
нам ніч страшнаДень і ніч
- символи двох різних стихій космосу, світлий і темної, котру Тютчев називає “хаосом”, уособленням “безодні безіменної”:Як жадібно
мир душі нічнийСлухає
повести улюбленої!Зі смертної
рветься він грудиИ с
безмежним жадає злитисяПРО, бур
заснулих не буди:Під ними
хаос ворушиться!..Життя
космосу - боріння світлого початку схаосом. Всесвітнє буття двойственно: світло й морок зв'язані між собою, як день і ніч, літо й зима. І головне, не тільки світлий початок, але і хаос, морок божественний, прекрасний і привабливий. Це підтверджується й епітетами: “рідний саос”, “свята ніч”. Боротьба між ідеальним і демонічним існує не тільки в природі, але постійно відбувається й у самої людській душі:...людина
як сирота бездомний,Коштує
тепер і немічний і голий,Особою до
особі перед пропастию темної...И чудиться
давно минулим сномЙому тепер
все світле, живе...И в далекому,
нерозгаданому, нічномуВін довідається
наследье родовеТемна
стихія страсті, похмурий “вогонь бажання” таїть зачарування, мабуть, більше сильне, чим світла “полум'яно-чудесна” гра. День лише “втішний і чудесний”, ніч же - “свята”. Воля до смерті (“Самогубство”) і воля до життя (“Любов”) однаково привабливі для людини:И в світі немає
пари пречервоній,И обаянья
немає ужасней,Їй
серця, що продає,Справжнє
значення хаосу в лірику Ф. И. Тютчева - це погроза знищення, безодня, крізь яку необхідно пройти для досягнення повного злиття з космосом. Туга, що охоплює при зустрічі з незрозумілими проявами хаосу - сум і жах смерті, страх перед знищенням, хоча й у подоланні їх досягається блаженство. У лірику Ф. І. Тютчева образно виражена думка, що стихія хаосу дозволяє нам при зіткненні з нею усвідомити всю глибину прірви, отделяющей нас від істинно космічної життя, думка, що зло й гріх не є протилежностями добра й святості, це усього лише щабля до пізнання істини Протиставлення хаосу й ідеального початку космосу поет бачить не в образах “дня і ночі”, а в образах тиші, заспокоєння Спека, бунтівливість і зіткнення їх зі спокоєм, умиротворенням - це зіткнення вабливої й бурхливої краси життя з тихої й світлою красою безсилля й умирання. Хаос, таким чином, як би уособлення подолання всього земного й смертного. Отже, у лірику Ф. И. Тютчева, “самої нічної душі російської поезії”, відкривається нам чиста краса божественного космосу, объемлющего собою все суще - живий і неживе, хаос і гармонію, у боротьбі між якими й протікає “зле життя з її заколотним жаром”:Збиток,
знемога, і на всімТа лагідна
посмішка зів'янення,Що в
істоті розумному ми кличемоПіднесеної
соромливістю страждання