Как отучить ребенка от ночного кормления?

Кормить своего ребенка грудью это чудесно, но постепенно стоит начинать приучать его кушать в…

Как отучить ребенка грызть ногти

С проблемой изгрызаных под самые пальцы ногтей сталкиваются многие. У некоторых это проходит с…
 

 
Печать

Цьому присвячене стихо-утвір “Як часто, пестрою

Random Images

Твір: Лермонтов. М.Ю. - Герой нашого часу - "ЗВ'ЯЗОК ІДЕЙНОЇ ПРОБЛЕМАТИКИ ЛІРИКИ ЛЕРМОНТОВА І ЙОГО РОМАНА “ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ”."

"ЗВ'ЯЗОК ІДЕЙНОЇ ПРОБЛЕМАТИКИ ЛІРИКИ ЛЕРМОНТОВА І ЙОГО РОМАНА “ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ”."

ЗВ'ЯЗОК ІДЕЙНОЇ ПРОБЛЕМАТИКИ ЛІРИКИ ЛЕРМОНТОВА І ЙОГО РОМАНА “ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ”.

На думку Бердяєва, філософія - це мистецтво, якому не можна навчити, акт творчості. Не дивно, що філософські погляди часто знаходять своє відбиття у творах мистецтва. Художники виражають свій світогляд у полотнах, письменники - у романах і розповідях, поети - у лірику й поемах. Творчість Лермонтова повною мірою відбиває його філософське розуміння життя. Майже в кожному ліричному творі Лермонтов під-нимает те або інше філософське питання. Уже в ранній період творчості поета хвилює проблема волі. Подання поета про волю мінялося протягом життя. Так, перші вірші носять поетичне фарбування, воля розуміється в них як воль-ность, у дусі декабристських традицій. Прикладом може служити вірш “Новгород”. Давньоруське місто виступає тут як символ демократичного пристрою Росії. Звертаючись до де-кабристам, автор пише:

Є бідний град, там бачили народи

Все те, до чого тепер ваш дух летить

Інші ранні вірші відбили романтичне перед-ставление поета про волю. Так, у вірші “Бажання” Лер-Монтов пише:

Навіщо я не птах, не ворон степовий,

Пролетевший зараз треба мною,

Навіщо не можу в небесах я ширяти

І одну лише волю любити...

У період більше пізньої творчості поет сприймає волю як звільнення від світського суспільства. Цьому присвячене стихо-утвір “Як часто, пестрою толпою оточений”. Автор говорить про бездушшя й облудність вищого світла:

При дикому шепоті затверджених мов,

Миготять образи бездушних людей,

Приличьем стягнуті маски...

Поет прагне піти від цих людей і мріє перенестися в мир дитинства. Він згадує “високий панський будинок”, “сад зі зруйнований-ний теплицею”, тінистий ставок, тінисту алею. Цікаво, що для поета уявлюваний мир більше реальний, чим навколишня дейст-вительность. Суспільство миготить “начебто б крізь сон”, описа-ние ж миру дитинства близько до природних початків. Протиріччя між мечтою й реальністю дозволяється на користь мрії. Вона ви-зывает в автора приплив енергії, бажання “кинути їм в очі ж-лезный стих”. Таким чином, автор затверджує свою внутрішню незалежність від моралі світського життя. Цікаво, що в романі “Герой нашого часу”, розповідаючи про життя суспільства, Лермон-Тов також порівнює неї з театральною дією. Не випадково в мові Печорина, головного героя роману, миготять слова з теат-рального лексикона: сцена, що діють особи, роль, зав'язка, раз-в'язання. Печорин, як і автор, прагне знайти волю. Але всі його спроби приречені на невдачу. Справа в тому, що сама епоха не созда-ла ґрунту для корисної діяльності. Печорин не знаходить собі при-менения. Діяльна натура змушує його штучно створювати умови для боротьби. Але своїми діями він приносить лише страждання навколишнім його людям. І Печорин змушений при-знатися, що все життя “грав жалюгідну роль ката або пре-дателя”, тому що не зміг знайти гідного застосування своїм силам. Розуміючи це, герой уже не прагне до боротьби, він постепен-але втрачає інтерес до життя, стає байдужим. Проблему дії, а вірніше, бездіяльності Лермонтов зачіпає й у стихо-утворі “Дума”. Поет засуджує своїх сучасників за те, що вони не здатні зрозуміти “свого предназначенья” і не можуть знайти своє місце вжизни.

Сумно я дивлюся на наше поколенье!

Його прийдешнє - иль порожньо, иль темно,

Меж тим під тягарем познанья й сомненья,

У бездіяльності зостариться воно

Поет говорить, що його сучасники не здатні не тільки дей-ствовать, але й глибоко почувати:

І ненавидимо ми, і любимо ми випадково,

Нічим не жертвуючи ні злості, ні любові,

І царює в душі якийсь холод таємний,

Коли вогонь кипить вкрови.

У цьому вірші Лермонтов піднімає ще одну важливу проблему - пізнання. Вона зачіпається й у романі “Герой наше-го часу”. Поет говорить, що його сучасники “осушили розум на-укою марної”, тобто наукою, що не може дати практи-ческих результатів. Лермонтов заперечує “марну” науку, счи-танучи такі знання марними. Печорина, як представника по-коления тридцятих років, теж обтяжує тягар “познанья й сомне-нья”. Він говорить: “Я став читати, учитися - науки також набридли. Я бачив, що ні слава, ні щастя від них не залежать анітрошки*. Але герой не може піти від таких міркувань і починає рефлекси-ровать. У ньому живуть як би два чоловіки: один діє, а іншої судить його вчинки. Самоаналіз переходить у нього в крайність, він робить із себе постійний об'єкт для спостережень, і це заважає йому відчувати повноту життя. Герой глибоко розчарований у своїй долі, адже ні його знання, ні його “сили неосяжні” не знаходять застосування, і виникає питання: є чи взагалі зміст діяти й боротися, чи не краще упокоритися й вести спокійний спосіб життя, надавши долі рішення своєї долі. У той час фило-софія фаталізму була широко поширена в Росії, що вияви-лось реакцією на розгром декабристського руху. Відношення Лермонтова до цієї проблеми найбільше яскраво відбилося в главі, до-торая так і називається - “Фаталіст”.

У цій главі автор наводить приклад, що, здавалося б, повністю підтверджує цю теорію. Але лише однією фразою, выра-жающей сумнів, Лермонтов переконує нас у зворотному: “И якщо точно є приречення, те навіщо ж нам дана воля, розум?” Головний герой роману розв'язує проблему волі волі подвійно. З одного боку, він визнає існування долі і її неизбеж-ность, але, з іншої, залишає за собою право вибору своєї долі. Це підтверджує його запис у щоденнику: “Я часто, пробігаючи мис-ленно минуле, запитую себе: отчого я не хотів ступити на цей шлях, відкритий мені судьбою, де мене очікували тихі радості й спокій щиросердечне”. Ні, я б не ужился із цієї долею! Я, як матрос, породжений і вирослий на палубі розбійницького брига. Він нудьгує й нудиться, як не ваб його тінистий гай, як не світи йому мирне сонце... І вдивляється в мрячну далечінь: не мельк-немає чи й там “бажане вітрило...”.

Вітрило є для Лермонтова символом бунтівливості, виклику долі, що прирікає героя на самітність. Печорин самотній у будь-якому суспільстві, куди б він не потрапив. Самотній і сам Лермонтов, що кинув виклик долі своєю творчістю. Уже в ранньому стихо-утворі “Вітрило” поет говорить про свою самітність, порівнюючи своє життя у світському суспільстві із самотнім вітрилом у бурхливому морі. Але заколотний дух його “шукає” цієї бури, йому не потрібний спокій, він вічний мандрівник у пошуках дії:

Під ним струмінь світлішай лазурі,

Над ним промінь сонця золотий,

А він, заколотний, просить бури,

Начебто в бурах є спокій!

Мотив мандрівництва характерний для багатьох добутків Лер-Монтова. У романі самотнім мандрівником виступає й сам автор, і його герой. Печорин, як і вітрило Лермонтова, подорожує без мети, сам не усвідомлюючи того, “він счастия не шукає й не від счастия біжить”. Печорин не може знайти щастя, тому що його діяльна натура не знайде собі застосування. Його життя - “рівний шлях без мети, за яким піде закономірна смерть. Незадоволений-Ность життям змушує його шукати цієї смерті. Це почуття не-задоволеності своєю долею було властиве всьому поколінню”. Печорин говорить про свою долю: “Я був готовий любити увесь світ, - мене ніхто не любив, я вивчився ненавидіти”. Саме життя вбило в ньому любов, стерев грань між добром і злом, Печорин не при-знає ні християнських чеснот, ні моральних підвалин обще-ства. Він говорить: “Я люблю ворогів, тільки не по-християнському”. Од-Нако він не пропонує нічого замість існуючої моралі. Цю важливу філософську проблему добра й зла Лермонтов піднімає й у віршах, присвячених темі поета й поезії. Поет, на думку Лермонтова, володіє як добрим, так і злим початком. Про це він прямо говорить у вірші “Моє прийдешнє в тума-не...”:

До чого творець мене готовив,

Добра й зла він дав мені чашу,

Сказавши: я життя твою прикрашу,

Ти будеш славний меж людей!

Лермонтов уважав, що в його час поезія повинна була бути насамперед зброєю й добрий початок повинне поступитися місцем злому, восславившему пороки суспільства, в ім'я кінцевої мети - добра:

Зі святинею зло в мені боролося,

Я задушив святині голос,

Із серця сльози вичавив я

До цієї ж думки він вертається у вірші “Поет”, порівнюючи поезію із грізною зброєю - кинджалом, що не знає пощади, що карає в ім'я високої мети. І у вступі до ро-ману Лермонтов знову проповідує ідею зла заради добра: “ Доволь-Але людей годували ласощами; потрібні гіркі ліки, їдкі ис-твані”. У своїх творах Лермонтов піднімає не абстрактні проблеми, а ті, що відбили пошуки прогресивної интелли-генции тридцятих років дев'ятнадцятого століття, які хвилювали розуми цілого покоління Росії й дотепер не втратили свого значення.

 

Поделись с другими:

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить