Как отучить ребенка от ночного кормления?

Кормить своего ребенка грудью это чудесно, но постепенно стоит начинать приучать его кушать в…

Как отучить ребенка грызть ногти

С проблемой изгрызаных под самые пальцы ногтей сталкиваются многие. У некоторых это проходит с…
 

 
Печать

Повість «Двобій» іде коріннями в той період життя

Random Images

Твір: Куприн А. И. - Різне - "Моральні й соціальні проблеми в повісті Куприна «Двобій»"

"Моральні й соціальні проблеми в повісті Куприна «Двобій»"

Моральні й соціальні проблеми в повісті Куприна «Двобій» План

1 Історія створення повести «Двобій»

2 Необхідність змін в армії

Нерозуміння більшістю солдатів своїх командирів

Проблема «рукоприкладства»

Тяжке становище рядових

Модель кріпосницького ладу в російської армії

Доля тих людей, які намагаються йти проти системи

3 Шляхи рішення проблем Біографія Куприна була насичена різноманітними подіями, які давали письменникові багату їжу для його літературних праць. Повість «Двобій» іде коріннями в той період життя Куприна, коли він здобував досвід військової людини. Бажання служити в армії було замолоду жагучим і романтичним. Куприн закінчив кадетський корпус і Московське Александровское військове училище. Згодом служба й показна, ошатна сторона офіцерського буття обернулася своїм виворотом: утомливо одноманітними заняттями «словесністю» і відпрацьовуванням рушничних прийомів з отупілими від муштри солдатами, пиятиками в клубі так вульгарними інтрижками з полковими розпусницями. Однак саме ці роки дали можливість Куприну всебічно вивчити провінційний військовий побут, а також познайомитися зі злиденним життям білоруської окраїни, єврейського містечка, із вдачами «заштатної» інтелігенції. Враження цього років з'явилися як би «запасом» на багато років уперед (матеріал для ряду розповідей і в першу чергу повести «Двобій» Куприн почерпнув саме в пору своєї офіцерської служби). Робота над повістю «Двобій» в 1902 - 1905 роках була продиктована бажанням здійснити давно задуманий задум - «вистачити» по царській армії, цьому зосередженню тупості, неуцтва, нелюдськості.

Всі події повести відбуваються на тлі армійського життя, жодного разу не виходячи за її рамки. Можливо, це зроблено для того, щоб підкреслити важливість і реальну необхідність хоча б задуматися над тими проблемами, які показані в повісті. Адже армія - це оплот самодержавства, і якщо в ній є недоліки, те їх треба прагнути усувати. Інакше вся важливість і зразковість існуючого ладу - це блеф, порожній звук, і немає ніякої «Великої держави».

Усвідомити весь жах армійської дійсності має бути головному героєві підпоручикові Ромашову. Вибір автора не випадковий: адже Ромашов багато в чому дуже близький Куприну: обоє вони закінчили військове училище, надійшли на службу в армію. Із самого початку повести автор різко занурює нас в атмосферу армійського побуту, малюючи картину ротних навчань: відпрацьовування несення служби на пості, нерозуміння того, що від них потрібно, деякими солдатами (Хлебников, що виконує наказу арештованого; Мухамеджинов, татарин, що слабко розуміє по-російському й, як наслідок, невірно виконуючого наказу). Усвідомити причини цього нерозуміння нескладно. Хлебников, російський солдат, просто не має хоч кого-небудь утворення, і тому для нього все вимовлене єфрейтором Шаповаленко - це не більш ніж порожній звук. Крім того, причиною такого нерозуміння служить різка зміна обстановки: подібно тому, як різко нас занурює автор у такого роду обстановку, так і багато новобранців не мали до цього ніякого подання про військову справу, не спілкувалися з військовими людьми, для них все ново: «вони ще не вміли відокремити жарту, приклада від справжніх вимог служби й упадали те в одну, то в іншу крайність». Мухамеджинов же нічого не розуміє в силу своєї національності, і це теж більша проблема для російської армії - усіх намагаються «підвести під одну гребінку», не з огляду на особливості кожного народу. Адже ці особливості, уроджені й не можуть бути усунуті ніякою виучкою, тим більше лементом, фізичними покараннями.

Взагалі проблема «рукоприкладства» дуже чітко фігурує в даній повісті. Це апофеоз соціальної нерівності. Звичайно ж, не треба забувати, що тілесні покарання для солдатів були скасовані тільки в 1905 р. Але в цьому випадку мова вже йде не про покарання, а про знущання: «Унтер-офіцери жорстоко били своїх підлеглих за незначну помилку в словесності, за загублену ногу при маршируванні, - били в кров, вибивали зуби, розбивали ударами по юшку барабанні перетинки, валили кулаками на землю». Хіба стане так поводитися людина з нормальною психікою? Моральний мир кожного, хто попадає в армію, докорінно міняється й, як зауважує Ромашов, далеко не в кращу сторону. Так навіть капітан Стельковский, командуючий п'ятою ротою, кращою ротою в полицю, офіцер, що завжди «мав терплячу, холоднокровну й упевнену наполегливість», як виявилося, теж бив солдат (у приклад Ромашов приводить те, як Стельковский вибиває разом з ріжком зуби солдатові, що невірно подав сигнал у цей самий ріжок). Тобто заздрити долі таких людей, як Стельковский, не коштує.

Ще менше заздрості викликає доля простих солдатів. Адже в них немає навіть елементарного права вибору: «Не можна бити людини, що не може тобі відповісти, не має права підняти руку до особи, щоб захиститися від удару. Не сміє навіть відхилити голову». Солдати повинні все це терпіти й не можуть навіть поскаржитися, адже вони прекрасно знають, що тоді їм буде: «Але солдати дружно гаркали, що вони «точно так, усім задоволені». Коли запитували першу роту, Ромашов чув, як позад нього фельдфебель його роти, Рында говорив шиплячої й угрожающи голосом:

- От оголоси мені хто-небудь претензію! Я йому потім таку оголошу претензію!»

Вдобавок до того, що рядові піддаються систематичному побиттю, їх ще й втрачають засобів до існування: те мале жалування, що вони одержують, вони майже всі віддають своєму командирові. І ці самі гроші витрачаються панами офіцерами на всякі посиденьки в барах з випивкою, брудною грою (знов-таки на гроші), до того ж у компанії розпусних жінок. Безумовно, кожна людина має право на відпочинок. Але цей відпочинок сильно затягся й прийняв дуже перекручену форму.

Пішовши офіційно від кріпосницького ладу 40 років тому й поклавши на цю величезну кількість людських життів, Росія на початку століття мала модель такого суспільства в армії, де офіцерство - це визискувачі-поміщики, а прості солдати - це раби-кріпаки. Армійська система руйнує сама себе зсередини. Вона не виконує в достатньому ступені ту функцію, що на неї покладена. Адже якщо ми подивимося на тих людей, які нас захищають, тобто на простих солдатів, те напевно в очах більшості з них ми побачимо відбиття тих же слів, що сказав про себе солдат Хлебников: «Не можу більше, ... … не можу я, пан, більше... Ох, Господи... Б'ють, сміються... взводний грошей просить, відділений кричить... Де взяти? ... Ох, Господи, Господи!»

Тих же, хто намагається піти проти цієї системи очікує дуже не легка доля. Фактично, поодинці боротися з такою «машиною» даремно, вона «поглинає всіх і вся». Навіть спроби усвідомити що відбувається валять людей у шок: Назнанский, що постійно хворіє й пішов у запій (очевидно, намагаючись тим самим зникнути від довлеющей дійсності), нарешті, сам герой повести Ромашов. Для нього з кожним днем усе більше помітними стають волаючі факти соціальної несправедливості, все каліцтво системи. Він, із властивої йому самокритичністю, знаходить і в собі також причини подібного положення речей: він став частиною «машини», змішався із цією загальною сірою масою нічого не розуміючих і загублених людей. Ромашов намагається від них відгородитися: «Він став усамітнюватися від суспільства офіцерів, обідав большею частиною будинку, зовсім не ходив на танцювальні вечори в збори й перестав пити». Він «точно дозрів, зробився старше й серйозніше за останні дні». Далося йому таке «дорослішання» не легко: він пройшов через суспільний конфлікт, боротьбу із самим собою (адже Ромашов дуже любив говорити про себе в третій особі), йому навіть була близька думка про самогубство (він ясно уявляв собі картину, на якій зображене його мертве тіло, із запискою в руках і юрба людей, тих, що зібралися довкола нього).

Аналізуючи положення хлебниковых у російської армії, спосіб життя офіцерства й ища шляхи виходу з подібної ситуації, Ромашов приходить до думки, що армія без війни - це абсурд, і, отже, для того, щоб не було цього дивовижного явища «армія», а його не мабуть, треба, щоб люди зрозуміли непотрібність війни: “Покладемо, завтра, покладемо, цю секунду ця думка спала на думку всім: росіянином, німцям, англійцям, японцям... І от уже немає більше війни, немає офіцерів і солдатів, усе розійшлися по будинках”. Я також близький до подібній до думки: для рішення таких глобальних проблем в армії, для рішення глобальних проблем взагалі необхідно, щоб потреба в здійсненні змін зрозуміло більшість людей, тому що невеликі групи людей, і вуж тим більше одиниці, нездатні перемінити хід історії.

Поделись с другими:

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить