Как отучить ребенка от ночного кормления?

Кормить своего ребенка грудью это чудесно, но постепенно стоит начинать приучать его кушать в…

Как отучить ребенка грызть ногти

С проблемой изгрызаных под самые пальцы ногтей сталкиваются многие. У некоторых это проходит с…
 

 
Печать

Солженицин жартує над їхніми біло-рожевими мріями: “Якщо

Random Images

Страшна правда про Росію xx століття


 
 (А. И. Солженицин. “Архіпелаг ГУЛАГ”)
 Ім'я А. И. Солженицина в багатьох з нас асоціюється з назвою добутку, що відкрив правду про події, які мали місце в нашій державі під час правління великого тирана, що ввічнив себе й справи свої в шістдесяти шести мільйонах убиту й замучених (саме таку цифру називає Солженицин) і назавжди остались самою загадковою й жорстокою персоною, коли-або стояла у влади на Русі. “Архіпелаг ГУЛАГ” - добуток не тільки про в'язниці й табори, це ще й найглибший аналіз періоду в історії держави Російського, котрий пізніше одержав назву “епохи культу особистості”.
 Основною темою “Архіпелагу” я б назвав правду. Правду про те, що діялося в Радянському Союзі в тридцяті й сорокові роки. У преамбулі свого оповідання Солженицин так і говорить: “У цій книзі немає ні вигаданих подій, ні вигаданих осіб. Люди й місця названі їхніми власними іменами. Якщо названі ініціалами, то по міркуваннях особистим. Якщо не названі зовсім, то лише тому, що пам'ять людська не зберегла імен, - а все було саме так”. Солженицин пише саме життя, і вона з'являється перед нами у всій її наготі, у дрібних подробицях. Вона балансує на грані смерті. Особистість людини, його достоїнство, воля, думка розчиняються в елементарних фізіологічних потребах організму, що перебуває на грані земного існування. Солженицин зриває завісу неправди, що застеляла очі многим, у тому числі й самій свідомій частині нашого суспільства - інтелігенції. Солженицин жартує над їхніми біло-рожевими мріями: “Якби чеховським інтелігентам, всі що гадали, що буде через двадцять - тридцять - сорок років, відповіли б, що через сорок років на Русі буде питочное наслідок, будуть стискати череп залізним кільцем, спускати людини у ванну з кислотами, голого й прив'язаного катувати мурахами, клопами, заганяти розпечений на примусі шомпол в анальний отвір (“секретне тавро”), повільно роздавлювати чоботом полові частини, а у вигляді самої легені - катувати по тижні безсонням, спрагою й бити в криваве' м'ясо, - жодна б чеховська п'єса не дійшла до кінця, всі герої пішли б у божевільний будинок”. І, звертаючись прямо до тих, хто робив вигляд, що нічого не відбувається, а якщо й відбувається, то десь стороною, удалечині, а якщо й поруч, те за принципом “либонь не мене”, Солженицин кидає від всіх “тубільців Архіпелагу”: “Поки ви собі на втіху займалися безпечними таємницями атомного ядра, вивчали вплив Хайдег-Гера й Сартра й колекціонували репродукції Пикассо, їхали купейними вагонами на курорт або добудовували підмосковні дачі, - а лійки безупинно шастали по вулицях, а гебисти стукали у двері” - “органи ніколи не їли хліба зрячи”; “порожніх в'язниць у нас не бувало ніколи, а або повні, або надмірно переповнені”. Цікавий той факт, що у своєму оповіданні Солженицин не виводить героя, а як би узагальнює у своєму дослідженні мільйони реальних доль, характерів. Автор відтворить загальну психологію мешканця тоталітарної держави. За дверима - терор, і вже понеслися нестримні потоки в табори, “схоплювалися люди ні в чому не винні, а тому не підготовлені ні до якого опору. Створювалося враження... що від ГПУ- НКВД утекти неможливо. Що й було потрібно. Мирна вівця вовкові по зубах”.
 Серед факторів, які уможливили весь той жах, Солженицин указує на “відсутність цивільної доблесті” у російського челодека. Ця споконвічна покірність, до торая виховувалася в російському мужику століттями кріпосного права, і дала можливість для культу особистості. Органи також були сильні тим, що зробили ставку на найдужче в людині - природні інстинкти. Підліток, чиє дорослішання було не простим процесом, що мав проблеми із протилежною підлогою, хто відчував себе слабким, - от ідеальний кандидат у слідчі ГПУ. Немає більше жорстокої людини, чим людина слабкий, що одержала влада над тілами й долями інших людей. Органи культивували все саме низинне в людині. Звір у чекісті не був обмежений якими-небудь рамками. З людьми ці індивідууми не мали нічого загального. Тому що те, що відрізняє людини від звіра, в органах не дуже цінувалося. Плюс струнка соціалістична теорія. Плюс влада блатних у таборах. І результат - дивовижний по своїх масштабах геноцид проти російського народу, що знищив кращу його частину й наслідки якого будуть помітні ще кілька століть (під час Вітчизняної війни 1812 року французів називали “басурманами” -- як же сильні були переказу про татаро-монгольське ярмо).
 У художньому плані “Архіпелаг ГУЛАГ” також досить цікавий. Сам автор називає свою працю “досвідом художнього дослідження”. При строгій документальності це цілком художній твір, у якому поряд з відомими й безвісними, але однаково реальними в'язнями режиму діє ще одна фантасмагорична особа - сам Архіпелаг, по “трубах” якого “перетікають” з острова на острів люди, переварені дивовижної тоталітарної маші-.ний.
 “Архіпелаг ГУЛАГ” залишає незабутнє враження. Міркувати про його значення як про “ще один цвях у кришку труни комунізму радянського зразка” можна довго, але я вважаю, що головна цінність “Архіпелагу” - у вихованні тої самої “цивільної доблесті”, носієм якої є сам автор, що до глибокої старості зберіг здатність бачити суть речей, за що він і страждає дотепер (нова влада, розглянувши в Солженицине “вічного борця”, засунула його, закрила його передачу на телебаченні). Але ми, що знають правду, донесемо її до інших

Поделись с другими:

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить