Как отучить ребенка от ночного кормления?

Кормить своего ребенка грудью это чудесно, но постепенно стоит начинать приучать его кушать в…

Как отучить ребенка грызть ногти

С проблемой изгрызаных под самые пальцы ногтей сталкиваются многие. У некоторых это проходит с…
 

 
Печать

" Солженицин говорить про несправедливість, а також

Random Images

Моральні проблеми в розповіді А. И. Солженицина «Матренин двір»


 
 
 Як добре, що ні сучасне мистецтво, ні росіянин комунізм не залишає по собі нічого, крім архівів.
 С. Дали
 Дали якось сказав: “Якщо ти з тих, хто вважає, що сучасне мистецтво перевершило мистецтво Вермера або Рафаеля, не берися за цю книгу й перебувай у блаженнім ідіотизмі” (“Десять наставлянь тому, хто хоче стати художником”). Думаю, заперечити важко. Звичайно, великий Сальвадор говорив про живопис, але до літератури це виречення також має відношення. Мистецтво (будь те література, живопис або музика) - спосіб самовираження, воно допомагає нам заглянути в самі потаєні куточки душі.
 Багато добутків сучасної російської літератури мені не подобаються через відсутність яких-небудь художньо-творчих початків. У наш час розповідь, поема або роман найчастіше є результатом бурхливої фантазії, хворого уяви або перекрученого сприйняття миру (хто має подання про “платоновском” Друге пришестя, мене зрозуміє й, сподіваюся, підтримає). Сьогоднішні письменники намагаються довести, що їхнє неприйняття сучасної дійсності й відсутність моральних ідеалів є індивідуальний підхід до творчості.
 Але якщо сьогодні миром правлять беззаконня й малодушність, те це не виходить, що з вірою покінчено. Вона відродиться, тому що людина так чи інакше вертається до джерел, нехай повільним, але твердим і впевненим кроком (відновлення храмів, прийняття релігії).
 Читаючи класикові, я знаходжу для себе багато цікавого. Адже на початку життєвого шляху людині не завжди вдається зустріти того, хто став би кращим другом і порадником, тому одним з головних учителів кожного з нас є книга. А чому навчить нас сучасна література? Зізнайтеся, що про першу любов ви довідалися не від Солженицина, а від Тургенєва або Пушкіна (“Перша любов”, “Євгеній Онєгін”), про відродження душі людської - від Достоєвського (“Злочин і покарання”), а про розмаїтість і чудності людського мислення - все-таки від Гоголя (“Мертві душі”). Треба відзначити, що класичний добуток завжди несе в собі частку оптимізму. Навіть в “Злочині й покаранні”, де мова йде про страшну провину - убивстві - і героєві, здавалося б, немає виправдання, Достоєвський дає нам зрозуміти, що Розкольників зовсім не загублений для суспільства. Його совість не чиста, але для нього існують такі поняття, як честь, справедливість, достоїнство.
 Як мені здається, класики дають нам надію на духовне відродження, а в сучасній літературі цього немає. Давайте ж спробуємо з погляду вищесказаного розглянути, що являє собою творчість сучасного російського письменника, зокрема Олександра Солженицина. Для цього я пропоную проаналізувати один з його розповідей - “Мат-, ренін двір”, у якому, на мій погляд, ставиться проблема самітності, взаємини людини з оточуючими людьми, авторського відношення до життя.
 Отже, наш герой приїжджає в Росію, у чудесну російську глибинку з її вічними загадками, неабиякими особистостями й самобутніми характерами. Що чекає його? Він не знає. Ніхто його не очікує, ніхто не пам'ятає. Що міг зустріти він на своєму шляху? Йому всього лише хотілося “загубитися” де-небудь там, де його не дістануть радіо, телевізори й інші досягнення сучасної цивілізації. Що ж, удача йому посміхнулася: із другого разу йому вдається знайти невелике село недалеко від станції Торфопродукт і жити там спокойненько, навчаючи молоде покоління точній науці. З житлом проблем теж осо -
 222
 бих не було. Йому підшукали “підходящий будиночок”, у якому, за його словами, “його жереб був - оселитися”.
 Боже, як він тужив за простими людьми, що не загубили тої щиросердечної простоти, який кожний з нас наділений із самого народження. Скільки розчулення й захвату викликає в його душі звичайна сільська жінка, що торгує молоком, її вид, її голос, характерний акцент. А з якою симпатією він ставиться до господарки будинку - Матрене. Він поважав і розумів її, як вона є: більша, нещадна, м'яка, неохайна й все-таки чимсь мила й рідна. Нещасна втратила всіх своїх дітей, улюбленого, “загубивши” свою молодість, залишилася одна. І звичайно, не могла не викликати жалість. Вона не багата, навіть не заможна. Бідна як “церковна мишка”, хвора, але відмовити в допомозі не може. І дуже важлива якість відзначає в ній автор - бескористность. Не через гроші копала стара Матрена картоплю сусідам і виховувала племінницю свою Кирочку теж не заради подяки, а просто любила дітей. Вона ніяк жінка.
 Коли почалася війна, бідна Матрена не підозрювала, що вона (війна) розведе неї з “дорогим” людиною, і героїня “іде” заміж за молодшого брата свого нареченого. Але чоловік незабаром залишає село, іде на війну й не вертається. І от Матрена залишається ні із чим. Діти вмирали один за іншим, не доживши до року. І наприкінці життя вона була приречена на самітність. Лише “колченогая кішка”, “грязно-біла криворога коза”, миші так таргани населяли її “перекособоченную хатинку”. Матрена взяла на виховання племінницю Кирочку, і це було останньою розрадою. Але, видно, не призначено Матрене коротати дні в спокої. Терміново потрібно було перевезти світлицю в іншу деревеньку, а те Кирочка упустить гарне місце. Здавалося б, наша героїня й втручатися не повинна в перевезення власного будинку (останнє, що в неї залишилося), а всіляко цьому перешкоджати. Але немає - вона вирішується допомогти в транспортуванні колод. І якби Матрена не пішла вночі на залізницю й не стала штовхати візок через рейки, то була б жива.
 Як вона закінчила своє життя? Жахливо. Нерозумно. Трагично. Виправдання її смерті я не бачу.
 У цьому добутку, як і в інші (“Хрещений хід”), Солженицин виражає своє відношення до людей. Він не любить народ і намагається його знеособити, перетворюючи в “сіру масу”. Йому здається, що навколишні його люди - “ніщо”. Вони не здатні зрозуміти добро, їм однаково, хто поруч із ними. А от автор - інша справа. Він відразу розпізнає в Матрене “праведника” , але сам-те фактично доходить цього висновку занадто пізно.
 Потрібно віддати належне авторові розповіді: у розкритті про- раз героїні він намагається підкреслити її доброту, безмежну любов до людей.
 Що я можу сказати про цей добуток? Не радує - раз, не подобається - два, тому що не можу зрозуміти авторської позиції: навіщо стільки зла й бруду втілив у своєму “утворі” Солженицин? (Згадаєте гнітючу обстановку будинку й відношення людей друг до друга.)
 Природно, творчість письменника нерозривно пов'язане з його біографією. Багато років, проведених у неволі, вплинули на Солженицина, але адже не всі, навіть більше нещасні, виливають всі свої образи й злість у розповідях і повістях. На мій погляд, творча робота повинна виражати тільки найкраще, що є в людині, щоб показати: “От те гарне, що в мені є, відчуй це й зрозумій!”
 Мистецтво (зокрема, література) повинне привносити світлі почуття в душу людини. Читач повинен співпереживати героям, почувати біль образ, розчарувань і навіть плакати (що, до речі, і відбулося із мною), але адже недобре якщо в душі в тебе залишається неприємний осад після прочи таємного. Напевно, це якесь інше мистецтво, мені особисто незрозуміле.
 Навіщо тоді взагалі писати? Краще малювати в стилі апокаліпсис. Однаково емоції при цих двох заняттях (писати про поганий і малювати) ті самі, та й результатом зможе помилуватися більша кількість людин (якщо авторові цього хотілося). Адже раніше майстри створювали свої добутки саме для того, щоб люди жахалися від побачених сцен загальної загибелі. А при розміщенні подібних створінь прямо на вулицях (маються на увазі церкви) люди, пов'язані з релігією, передбачали й те, що не вміють читати також будуть знати про страшне покарання.
 Але чого не відняти в Солженицина - це те, що він пише про життя, ґрунтуючись на особистому досвіді, пише саме про себе, про пережитому й побаченому. Автор показує нам життя такий, яка вона є (у його розумінні). Хоча при читанні його робіт складається думка, що, крім поганій, неосвіченій і несправедливого, цьому людині нічого не доводилося бачити. Але головне не в цьому. Ціль Солженицина - відкрити нам всю “принадність” буття, використовуючи опис убогого житла, злих сусідів і невдячної рідні.
 Солженицин говорить про несправедливість, а також про слабість характеру, зайвій доброті й про те, до чого це може привести. У вуста автора він вкладає свої думки й своє відношення до суспільства. Автор (герой розповіді) пережив усе, що довелося перенести самому Солженицину.
 Описуючи село, Матрену, сувору дійсність, він паралельно цьому дає свою оцінку, висловлюючи власну думку. Скільки гіркоти й сарказму чується в описі станції: на “сіро-дерев'яному бараку висіла стругаючи напис: “На поїзд сідати тільки з боку вокзалу!” Цвяхом по дошках було надряпано: “И без квитків”. А в каси... було надряпано ножем: “Квитків ні”. Знайомлячи нас із головою Горшковим, автор не забуває згадати, яким образом він (Горщиків) одержав Героя Соціалістичної Праці.
 А скільки “тепла”, “чуйності”, “задушевності” відчувається в описі скромного житла Матрени і його мешканців: “Іноді їла кішка й тарганів, але від цього їй ставало недобре. Єдине, що таргани поважали, - це чортові перегородки, що відокремлювала устя від... чистої хати... у кухоньці по ночах кишіли... - підлога весь, і лава, і навіть стіна були ледве не суцільно бурими й ворушилися...”
 Помітимо, що в Гоголя опис готелю міста N. де також зустрічаються таргани, не викликає почуття бридливості. Однак автор не може обійтися без чого-небудь “такого”. Не без схованого задоволення пише про своїй “скромності й тактовності”, коли описує готування господарки: всі ці тараканьи ніжки в одноманітній їжі, за його словами, “не зовсім смачної”. “Я покірно з'їдав все наварене мені, терпляче відкладаючи убік, якщо попадалося щось неурядное... У мене не вистачало духу дорікнути Матрену...” .
 На мій погляд, автор любить описувати чиїсь образи й невдачі (мається на увазі дана розповідь): “...багато було в Матрени образ...” Знову образи. Якщо писати не про своїх, то вже про чужі. І жалість. Оповідач давить на жалість. Він намагається зачепити за живе (тому що особисто мене він більше нічим не зміг торкнути). Але жалість жалості - ворожнеча...
 “Немає Матрени. Убито рідну людину. І в день останній я докорив її за тілогрійку”. Автор хоче показати нам, який він чутливий і жалісливий. Однак усередині він людина твердий і сухий. У мене ледь вистачило сил прочитати опис мертвої Матрени, її знівеченого тіла. Написано без емоцій, лише констатація факту. Зрозуміти це важко. Але що ще може народитися в голові в людини під “скрегіт мишей”, “шурхіт тарганів” так під враженням побаченої покійниці? Це утішає.
 Але саме “веселе” - це кінець. У людини, що не знає життя, з'явиться думка: “Не довіряй”. Сумна картина, що ми спостерігаємо після смерті героїні, доводить нам це. Так, я згодна: родичі тільки й думали про те, що можна віднести з будинку. Дійшло до того, що віднесли й сам будинок. Оповідач не вірить у щирість зліз Кіри. А сусідка дотримується думки, що Матрена була дурна, та й чоловік її не любив. Одним словом, навкруги порожнеча й несправедливість. Автор, напевно, уважає, що все плохо й зрештою осягне нас нещастя. І люди нас оточують бездушні, і в інші не бачать прекрасне, і в добро не вірять, і взагалі, крім нього, ніхто не розглянув у Матрене доброту, скромність і безкорисливість. “Всі ми жили поруч із нею й не зрозуміли, що є вона той самий праведник, без якого, по прислів'ю, не коштує село. Ні місто. Ні вся земля наша”.
 Письменник просто нав'язує нам свої песимістичні погляди на мир і намагається щось довести. Він скептик і ніколи не буде здатний створити прекрасне просто в силу своїх зіпсованих життям переконань. Втім, це всього лише моя думка

Поделись с другими:

Добавить комментарий

Защитный код
Обновить